Берона (на украинском языке)

Материал из свободной русской энциклопедии «Традиция»
Перейти к: навигация, поиск

Берона (на украинском языке)


Автор:
Словацкая народная








Язык оригинала:
Словацкий язык



В сімдесят сьомій країні, за червоним морем, за дубовою скелею, де світ дошками оббитий, щоб земля туди не сипалася, жив собі один король. А в того короля був сад, а в тому саду одне таке дерево, що кращого в цілому світі не було. Чи дерево родить які плоди, чи ще родитиме коли, того ніхто не знав. А дуже хотілося королю те знати. Аби хто прийшов чи приїхав, зараз король вів гостя до дерева подивитися, чи скоро і які плоди, на його думку, вродить дерево. Але того ні домашні, ні приїжджі ні сказати, ні вгадати не могли. От з усього королівства зібрав король садівників, ворожбитів і мудреців, щоб відгадали й повіли йому, коли і що те дерево родитиме. Насходилося садівників, мудреців і ворожбитів, придивлялись вони до дерева й так, і сяк, але ніхто нічого й не вгадав. Тоді озвався один згорблений дідок і каже:
— Які плоди вродять на цьому дереві, ніхто з нас не знає, бо навряд чи де друге таке дерево ще є у світі, отож плодів його ніхто не бачив. Але я скажу вам, що чув про це дерево від одного діда малим хлоп'ям і про що досі нікому не хвалився. Ніби щоночі об одинадцятій годині воно розвивається, о чверть на дванадцяту цвіте, за чверть до дванадцятої золотим плодом доспіває, а о дванадцятій хтось його обриває, тільки невідомо хто.
Король вислухав та й каже:
— О, то треба довідатись, чи так воно. Коли так, то врожай зберу я, дерево ж моє, в моїм саду росте. Тільки хто підстереже злодія?
— Я,— сказав найстарший королевич.
На тому й погодилися, що цієї ночі піде він дерево стерегти.
От настав вечір. Найстарший королевич вирядився в сад, узяв чимало вина, печені та й веселився собі там і позирав на дерево, що ж воно буде. Довго він так сидів, на дереві й листочок не шелеснув. Та ось вибило одинадцяту — й почало дерево пуп'янки викидати; б'є чверть — з пуп'янків стали червоні квітки; б'є половину — квітки змінились на малі блискучі ягоди; ягоди більшають на очах і ростуть, аж поки за чверть до дванадцятої виросли з них золоті яблука й засяяли, мов сонце. Королевич аж рота розкрив із дива, а як побачив золоті яблука, так і кинувся їх рвати. Та ледве ступив до дерева, коли як заблискало, загриміло, налетіли чорні хмари й линув дощ, обвіяв королевича сонний вітер, то він і заснув, та так, що більше нічого й не бачив. Прокинувся аж уранці—а золотих яблук і того, хто їх під таку громовицю пообривав, нема й сліду.
Сумний пішов він до батька й похвалився, як йому не пощастило.
— Ну коли ти ні з чим. прийшов,— каже середульший брат,— піду я підстережу, що там до дерева ходить. Я його спіймаю.
Король згодився.
Як стало смеркатись, пішов середульший у садок. Повечеряв усмак вином та печенею й чекає. От як пробило одинадцяту, стало дерево пуп'янки викидати; пробило чверть — з пуп'янків став червоний цвіт; пробило половину — стали з цвіту блискучі ягідки, а ягідки почали на очах рости, аж поки за чверть до дванадцятої на всьому дереві засяяли гарні золоті яблука. Королевич не барився, мерщій кинувся до дерева яблука рвати.
Аж тут зірвалася навколо дерева зима така, що аж дзвенить, усе взялося льодом, ще й до того пітьма стала велика. Королевич що ступне, то й упаде. Коли повіяв сонний вітер, а він і заснув, як убитий. А рано прокинувся—стоїть дерево дочиста обірване. Сором було королевичу й на очі батькові поткнутись, та що мав робити, мусив розповісти усе як було. Король дивувався з того, але й гнів його взяв. Став він уже губити надію, що колись довідається, хто ж обриває золоті яблука і де їх діває. Коли ж приходить до нього найменший син — а король його досі не часто й згадував, не любив той вихвалятись, як старші брати, і знався тільки з сопілкою, що дуже гарно на ній грав.
— Батьку,— каже,— дозвольте, й я піду стерегти дерево, може, мені більш од братів пощастить.
— Куди там тобі, коли й старші не встерегли,— одказує батько,— іди собі краще, не гніви мене.
А найменший таки не одступився, аж поки батько згодився.
От увечері узяв він свою сопілочку та й пішов у сад. Став недалечко від дерева та й грає собі, виграє, аж луна йде. От б'є одинадцята — дерево викинуло пуп'янки, а він грає. Чверть на дванадцяту — пуп'янки розцвілися. Пів на дванадцяту — цвіт на малі лискучі ягоди змінився. Ягоди стали більшати, рости. А за чверть до дванадцятої засяяли по всьому дереві гарні золоті яблука, а він собі усе грає та дедалі краще. Опівночі зашуміло, й прилетіли на яблуню дванадцятеро білих голубів та й перекинулись гарними панночками, а найкраща між ними—їхня князівна. Молодий королевич забув про сопілку й про золоті яблука забув та й задивився на ту небачену вроду. А те золоте дівча рве собі золоті яблука. От як пообривало всі, то стало перед ним та й каже:
— Досі я сама золоті яблука обривала, а тепер тобі черга. Я рвала опівночі, а ти будеш ополудні.
— А хто ти і звідки?—спитав королевич.
— Я Берона з Чорного Міста,— відповіла вона й щезла. Хлопець довго ще дивився їй услід, а далі на дерево, наче там її шукав, та її не було вже й сліду.
Аж ось схаменувся й подався додому. Угледівши батька, він на радощах ще здалеку гукнув:
— Підстеріг, підстеріг і все вже знаю. Батько дуже здивувався і зрадів, а сам і каже:
— Підстеріг, а де ж золоті яблука?
— Немає золотих яблук, але будуть. Ходила їх рвати опівночі гарна золота Берона з Чорного Міста. А тепер я їх рватиму щодня ополудні, так вона мені звеліла. Батько поплескав сина по плечі, похвалив, що так добре справився, і вже заздалегідь утішався тими золотими яблуками.
От і став найменший королевич щоразу опівдні носити з садка золоті яблука. Тільки все гірш робився він сумний, та невеселий, та замислений, бо ніяк не йшла йому Берона з думки. Спершу, бувало, він радів, йдучи золоті яблука обривати, бо сподівався-таки побачити там Берону. Та вже більше не спіткав її ні разу, то й золоті яблука його не тішили. От і став він проситися в світ.
Король довго не хотів його пускати, та нарешті таки мусив — думав, може, хлопець вернеться веселіший. От зібрався королевич у дорогу. Взяв з собою одного слугу, добре озброїлись обоє, взяли харчів, далі попрощався королевич з батьком і братами, сів на коня та й поїхав.
Мандрували вони через гори, води й поля, переходили моря й країни, поки виходили весь широкий світ із краю в край, але про Чорне Місто й про Берону не було їм ні чутки, ні звістки. Уже й потомилися, й харчі в них вийшли, а вони все мандрували — може, думали, натраплять хоч на малий слід. Коли це приходять до якогось замку. А там жила чарівниця, й золота Берона то її дочка була. От вийшла чарівниця їм навпроти, ласкаво їх привітала та й питається, чого вони шукають.
— Прийшли ми,— одказує королевич,— спитати, чи не чували тут про Чорне Місто й золоту Берону.
— Чували, дітоньки, чували!— каже чарівниця.— Берона ходить щоразу опівдні в мій сад купатися, отам ви її й здибаєте, як схочете.
От опівдні подався молодий королевич у сад. Чарівниця ж покликала його слугу та й каже ласкаво, щоб і він туди пішов та щоб побачив золоту Берону швидше од свого господаря.
— Обдарую тебе за те,— каже. Та й дала йому сопілку:
— Як побачиш Берону, то заграй, щоб твій господар одразу її знайшов.
От походжає собі королевич садом, а слуга виглядає золоту Берону.
Як вибило дванадцяту, затріпотіло дванадцятеро білих голубів над деревами, обернулись вони на дванадцять гарних панночок, а найкраща з них сяє, мов сонечко, між деревами,— золота Берона. Слуга задивився на ту красу й мало не забув, що йому стара наказала. Коли ж схаменувся та як заграє. Тут молодий королевич заснув, як убитий. Золота Берона підійшла, подивилась на нього та й пішла. Прокинувся королевич. Слуга йому й розказує, що вже золота Берона тут була. Він тоді напався на слугу: чом той його не розбудив? А тому й шкода королевича, та про сопілку мовчить, нічичирк.
На другий день знов збирається королевич у сад. Чарівниця знов відкликала слугу, щось йому пошепотіла, ткнула щось йому в жменю й дала сопілку. Слуга вже добре знав, звідки Берона приходить, там і став. Як тільки почулося голубине тріпотіння і здалека засіяло, слуга заграв на сопілці — і господар його знов міцно заснув. Берона прийшла до королевича, на нього подивилася сумно та й пішла. Як прокинувся ж королевич і почув, що знов Берона тут була, гнівався й на себе, що заснув, і на слугу, що його не збудив. Та що мав діяти? Як уже сталося. Тільки взяв він собі на думку, що на третій день не засне, хоч би там що було. Назавтра, як став надходити полудень, пішов королевич у сад. Походжає сюди й туди та все собі очі протира, щоб, бува, не заснути, а хоч раз свою втіху побачити. Та тільки все дарма, бо стара знову підбила слугу.
Ледве з'явилася між деревами золота Берона, слуга щодуху заграв, і королевич заснув так міцно, хоч на шматки його край. Золота Берона підійшла до королевича, глянула жалісно на нього й каже:
— Безневинна душе, ти спиш і не знаєш, хто тобі й твоєму щастю на заваді,— і впали перли замість сліз із її золотих очей.
Тоді вернулась, натрусила з подругами цвіту й ним його обсипала. Ще раз зронилися перли з її золотих очей, і так промовила вона до слуги:
— Скажи своєму панові, щоб капелюха нижче почепив на цвях, тоді мене дістане.
Ще раз глянула на королевича та й щезла. От він прокинувся й питається слуги, чи не було золотої Берони й де взялися коло нього квіти. А слуга йому все й розповів, як вона плачучи на нього дивилася, як обсипала його цвітом і переказала, щоб він капелюха на один цвях нижче почепив, коли хоче її дістати.
Королевич зажурився й тяжко задумався. Побачив тоді, що дарма він сюди прибився, то й пішов собі геть од чарівниці. А сам усе думав та гадав, до чого то Берона йому отаке переказала, та так і не розгадав. Аж раз у дорозі приснилося йому, що прийшла до нього золота Берона й так сказала:
— Поки буде при тобі оцей слуга, то не добудеш мене, бо він підмовлений і в усьому тобі шкодить.
Тоді вже потроху став він добирати, що йому робить. Та тільки як здумає, що має тому голову зітнути, то й схаменеться: як це так — ні за що ні про що людину вбити?
А слуга дедалі то все більш водить господаря за носа, щодень більше лиха завдає. Коли ж той дорікне, то цей так на нього й кинеться. Розпалило те королевича, схопив він шаблюку та й зніс шельмі голову. Пішов тоді королевич далі сам собі. От іде він старими лісами, глухими стежками, аж чує такий крик, що й ліси озиваються. Іде він на крик і приходить на моріг, а там троє чортів б'ються, аж вовна летить.
— Агов, чого це ви так б'єтеся?— гукнув королевич.
— За батьківську спадщину,— одказують.— Бач, за оцей кожух, за оці чоботи й оцього батога.
— Чи ви дурні за таке битися?— каже ім королевич.
— Хе, це, бач, такі речі, що як одягнешся в кожух, сам чорт тебе не побачить; як узуєшся в чоботи, то враз угору понесуть; а коли хльоснеш батогом, то миттю будеш там, де схочеш.
— О, то я вас зараз помирю, тільки підіть усі троє на оту он гору, а кожуха, чоботи й батіг залиште тут! Я подам знак, і хто відтіля до мене перший прибіжить, тому все й буде.
Дурні чорти погодились і—гайда на гору. А королевич мерщій одягся в кожух, узувся в чоботи, хльоснув батогом та й подумав собі, щоб враз опинитися перед Чорним Містом.
Подумав — та й сам незчувся, як опинився перед брамою Чорного Міста.
Тут роззув чоботи, скинув кожуха, і вгледіла його одна з тих дівчат, що з золотою Бероною походжали. От та дівчина мерщій побігла й своїй господині сповістила, кого побачила. Берона їй не йняла віри, бо й гадки не мала, як би він сюди добрався. Та й послала другу поглянути, що там таке; прийшла й друга з тим самим. Послала третю — й та вернулася з такою ж звісткою. Тепер сама Берона рушила до брами. Вийшла вона та як угледіла свого єдиного, так і посипалися на радощах перли з її золотих очей. Коли наздогнали його ті троє чортів та й верещать: — Оддай, що не твоє: кожуха, чоботи й батіг! Королевич кинув їм те все, а ті похапали та й побігли собі.
Аж тепер привітався королевич із золотою Бероною. Завела вона його зараз до палацу й показала усе своє королівство. А коли вже поводила його всюди й нараділися обоє, то одразу й побралися. От став він королем і жили вони разом щасливо і довго — хто його зна й скільки.