Вівчар, пан, його внук та бичок

Материал из свободной русской энциклопедии «Традиция»
Перейти к: навигация, поиск

Вівчар, пан, його внук та бичок


Автор:
Украинская народная








Язык оригинала:
Украинский язык



Був — не був, та кажуть люди, що був, дуже багатий пан-дідич. Мав він плохоумного внука. Нічого той пан не любив, лишень свого внука, і ніяк не міг знайти слуги, який би чогось навчив малого.
Не раз пан привозив слуг, але більше як тиждень ніхто не міг у нього втриматися.
Вже, може, й сотий раз їде пан у далеке село слуги шукати. Бачить: хлопець пасе вівці й співав. Під'їжджав пан ближче, питав:
— Чого, хлопче, співавш?
— Аби не плакати, пане.
— Чи не пішов би ти до мене на службу?
— Та я на службі — чужі вівці пасу.
— А що тобі платять?
— Та що багач платить? Привезе мамі дров на зиму, а я за це мушу йому ціле літо вівці пасти.
— Я тобі заплачу більше. Сідай зі мною, то хоч щось побачиш. Ти, певне, й міста ще не бачив?
— Не був ще в місті. Але я без маминого дозволу не поїду.
— А де твоя мама?
— В он тій хаті.
Поїхав пан до його матері й каже:
— Ґаздине, пустіть сина на службу. Він буде в мене пасти вівці, телята, з моїм онуком бавитися, а я добре платитиму. Кажете, він за фіру дров літо пастушить?
— Та так.
— Я вам дров привезу не одну фіру та й ще мій слуга нарубав, а сина давайте мені на службу.
Пан нащебетав — жінка повірила й відпустила хлопця.
Привіз дідич його додому й посилав худобу пасти.
— Пане,— каже новий слуга,— буду вам і вівці, і коні, і велику худобу — все буду пасти, але купіть мені сопілку, бо без сопілки я не можу бути пастухом.
— Го-го-го! Чого захотів! Сопілки? Я на сопілки грошей не маю. Йди собі та й по вербах шукай сопілки.
— Та з верби, пане, погана сопілка.
— А що я тобі зроблю?
Не допросився в пана сопілки. Пішов, знайшов ліщину, мучився-мучився — викрутив з неї сопілку. Зробив ще воронки — ой, як виліз на стрих, як заграв! А той панок-онучок прибігав та й каже:
— Чуєш, Іване, навчи мене грати.
— Скажи панові, най моїй матері дров привезе, та й навчу.
Малий побіг, а дідич каже, що не втечуть дрова, хай почекає.
Просить малий навчити.
— Добре,— погодився Іван.— Клади пальчики на воронки, перебирай ними й дуй у сопілку.
Панич дув, перебирав, а музики нема. Мучиться Іван з малим цілий день, а дідич стоїть унизу та й слуха, як слуга вчить його онука. Набридло Іванові та й каже він:
— Хоч ти й дідичів онук, але такий дурний, як той цап на мості. Я би борше корову танцювати навчив, ніж тебе на сопілці грати.
А пан, коли вчув це, підлазить по драбині на стрих та й питає:
— Що ти, Іване, сказав?
— Та кажу, що я би скоріше корову навчив танцювати, ніж вашого онука на сопілці грати.
— А бичка міг би навчити?
— Міг би й бичка.
— Знаєш що, Іване? — каже пан.— В мене е бичок, який мав вже два місяці, навчи його танцювати — тобі добре заплачу.
— Ой, пане, ви обіцяли мені за службу платити — досі ще моїй мамі дров не завезли, а вже зима йде.
— Я тобі гроші дам.
— Ви мені, пане, дайте того бичка додому і гроші дайте.
— Бери, Йване, бичка й гроші. Але коли я буду знати, що мій бичок — танцюрист?
— Я прийду й скажу, коли вам їхати по танцюриста.
— Добре.
Взяв Іван гроші, взяв бичка, пригнав додому, потримав до зими, а взимку відвів на ярмарок і продав. Каже матері:
— Будемо класти хату. Я маю гроші, то треба їх у рух пустити.
Побудував Іван хату, але треба чогось і до хати. Приходить навесні до дідича:
— Добрий день, пане!
— Добрий день, Іване! Що там мій бичок робить?
— Го-го-го, пане. Бичок і танцює, і до школи ходить.
— Та що ти кажеш, Іване?
— Те, що чуєте, пане. Треба грошей. Пан почухався в голову та й дав калитку грошей.
— А як далі буде, Іване?
— Та так буде, пане, що навчиться він читати-писати, а я прийду і скажу, щоби ви приїхали в нього екзамени приймати.
— Добре, Іване.
Іван купив собі поле за ті гроші та й сміється:
— Тепер, мамо, будемо жити, як пани.
Але минув рік — треба йти до пана. Питає дідич:
— Іване, що там мій бичок робить?
— Го-го, пане! Бичок вчиться на суддю. Треба йому на два роги дві шапки, треба четверо чобіт, треба великого плаща, треба вбрання нового — зима йде, пане. Йому соромно в будь-якому вбранню ходити.
Каже пан:
— Го-го-го! Як він мені дорого коштує!
— Але ви, пане, будете мати свого суддю.
— Та добре, добре, Йване.
Дав пан нову калитку грошей.
Минуло три роки. За цей час Іван перебрався з села до міста, купив собі каменицю, оженився — вже жінку попід руку водить. А в тім місті був суддя Бик. Приходить Іван до пана, та й пан питає про свого бичка.
— Поздоровляю вас, пане,— каже Іван.— Він уже не бичок, а суддя Бик. А таки зробився, що й не пізнаєте. Запрошує вас приїхати завтра на сніданок, але до нього, пане, тепер треба стукати в двері.
— Добре, Іване.
Розказав Іван, де мешкав суддя, і пішов собі з жінкою на прогулянку. Другого дня дідич приїжджав до судді Бика, постукав — Бик відчиняв двері, а дідич видивився, що з його бика зробився такий пан.
— Ну що ти, бицю мій, тут робиш? Що їсти тобі тут дають? У мене ти би сінце їв, січку.
Суддя Бик як закричить:
— Шандари! Поліція! Арештуйте його! Він якийсь помішаний
Пан розсердився та й як улупить суддю:
— Йой, бицю!.. Ти мої пальчики ссав, а тепер хочеш мене арештувати!
А потім пан суньголовою давай втікати по сходах, аби не заарештували.
Так Іван з паном розрахувався.