Текст:Дужий наймит
Були собі чоловік і жінка. Жили вони в маленькій хатині й луже бідували, день у день тяжко працюючи, щоб заробити на шматок хліба. Мали вони синка Яна, і виріс із нього великий та дужий парубок. Тільки завжди він був голодний і що швидше ріс, то дужче хотів їсти. Батько й мати не знали вже, як його й нагодувати. Та й роботи вдома не було для нього. От Ян і надумав піти світом, чи не знайде собі доброї роботи, та щоб ще й давали добре їсти. Другого ж дня попрощався він з батьком і матір'ю та й вирушив у білий світ.
Довго йшов, поки прийшов надвечір до якоїсь кузні. Дуже він утомився й зголоднів і сподівавсь, що ковалеві знадобиться добрий помічник. От заходить до кузні й проситься на службу. Коваль зрадів, побачивши такого парубійка, бо саме не мав помічника, й сказав Янові, щоб ставав служити в нього. Нагодували Яна добре, і пішов він у свою комірчину на горищі спати. На ранок, коли сонце вже височенько підбилося, коваль став гукати його до роботи. Та Ян нічого не чув. Тоді пішов коваль до комірчини на горищі, де спав наймит, коли чує, що той так хропе, аж крокви трясуться. Довго довелось господареві трясти його за плече, поки прокинувся.
— Ану мерщій до роботи! Нащо мені такий наймит, щоб до півдня спав!
Коли Ян спустився згори, господар уже стояв біля ковадла й весело клепав по ньому. Дав він наймитові здоровенний молот. От він як ударив тим молотом по ковадлу, так воно угрузло в землю аж на дев'ять ліктів.
Коваль на смерть перелякався, побіг до жінки та й каже, що, мовляв, цей наймит йому й кузню в друзки рознесе.
— Він нам усе чисто поїсть — і те, що в хаті, і те, що в льоху!—турбується й жінка. А далі подумала та й каже: — Пошли-но його по деревне вугілля до Змієвого лісу. Там змії вже дадуть собі з ним раду, то ми його й збудемося!
От і послали вони Яна до Змієвого лісу. Дали йому цілий оберемок лантухів, щоб приніс якнайбільше вугілля. А самі вже й тішаться, що більше його не побачать.
Коли так надвечір іде наймит, увесь обвішаний лантухами з вугіллям. От коваль його й питає, чи він там у Змієвому лісі нікого не стрів. А той каже:
— Та була там якась дрібнота, але я з ними швидко впорався!
От другого дня коваль знов посилає його в ліс до зміїв. Як побачили ж карлики, що Ян іде знову, то накивали п'ятами та й покликали крилатих зміїв, що їхній був ліс — карлики тільки випалювали їм вугілля. Враз як заревло кругом, як загриміло і всі ті страховиська цілою хмарою посунули на Яна. «Дам я з цією сараною собі раду!»—дума Ян. Вирвав з корінням великого дуба та й став гамселити зміїв, так що всі попадали на землю мертві. Хоч і вони добре-таки подряпали Яна, та він тим не дуже турбувався. Понабивав лантухи вугіллям та й прийшов до кузні.
Та не схотілося йому більше там бути, бо все він голодний та й край. Пішов він далі і прийшов до заможного селянина, а тому дуже було треба наймита. Та був той селянин страшенно скупий та ще й сподівався нишком, що цей наймит геть усю роботу сам поробить.
Ян згодився стати до цього господаря, тільки щоб на снідання давали йому щодня цілу хлібину, а на обід — півмішка картоплі. От йому все й дали, а він таки ніяк не наїдався. Зате ж працював стільки, що невдовзі в господаря не лишилось для нього роботи. Думав господар, думав та й послав Яна до лісу, загадавши вирубати кілька корців великих дерев ще й пеньки повикорчовувати. Господар зібрався по обіді прийти йому помогти, та як прийшов, то наймит уже всі дерева повирубував, пеньки повикорчовував і все гарненько позносив на купу. Господар перелякався та від того часу й став боятись свого наймита й хотів його чимскоріше збутися.
А там недалеко в панському маєтку та був управитель, страшенний песиголовець. Щодня загадував він своїм наймитам тяжку роботу, і як хто кінчав її пізніш од інших, то був битий. До цього ж то управителя й пішов Янів господар, щоб той узяв собі дужого наймита. Управителеві треба було ще одного робітника, бо саме були жнива. Як почув він, що Ян такий дужий, то зрадів та й думає собі: «Ну, цей у мене напрацюється!»
Став Ян до управителя на рік. Платні за роботу не брав — тільки щоб їсти досхочу давали. Та через рік щоб дозволено йому дати господареві щигля. Зрадів управитель, що має такого дурного наймита, який платні не бере. А про щигля собі й байдуже. От загадали Янові ячмінь косити. Відміряв управитель йому добрий лан, корців на п'ятдесят чи шістдесят, та й думав собі, що Янові буде там роботи на кілька тижнів. Аж той роздобув собі величезну косу, а замість мантачки взяв обценьки. Вищербиться коса, він одламає той шматок обценьками та й далі косить. От і скосив за день ціле поле ячменю.
Після жнив послали наймитів возити з лісу дерево. Усі ніяк не могли змиритись, що Ян такий дужий і так швидко працює. От інші наймити й надумали пуститися на хитрощі, щоб Янові допекти.
Одного вечора розібрали вони його воза й поховали всюди по дворі. Самі ж уранці хутенько позапрягали й рушили до лісу. Яна ж будили-будили, та так і не добудилися. Згодом прокинувся він, нагодував волів та й поїхав. Приїжджає до лісу, коли в інших наймитів вже повні вози. Як узяв же Ян виривати дерева з корінням та й кидати їх на воза!
Побачили це наймити, перелякалися й відтоді стали ще дужче боятись Яна.
— Щось тут непевне,— казали вони.— Втікаймо від нього мерщій!
Позапрягали чимшвидше волів та й подалися з лісу. А вдома й розказують управителеві, як Ян у лісі з деревами впорався. Управителя взяв страх, от він і каже:
— Позамикайте хутчіше ворота, щоб він у двір не в'їхав!
Аж ось і Ян приїхав з повним возом дерева. Побачив, що ворота замкнені, та й стукає, коли ж ніхто й не думає відчиняти. Недовго міркуючи, взяв він пересадив волів одного за другим через високий мур, потім переставив туди воза з деревом, а далі переліз і сам.
Управитель все те бачив, та не посмів ані словом його зачепити, хоча весь аж корчився з гніву. Наймити гадали, як-то управитель завдасть Янові хльости, та дарма. Управителя напав великий страх перед таким дужим наймитом.
З того часу було в нього тільки й думки, як чимшвидше збутися такого наймита. А Ян собі добуває кінця служби.
От і добув, треба Янові заплатити. Управитель так боявся Янового щигля, що й нікуди. Наказав він позамикати в палаці всі двері й сам сховався. Ян знайшов на подвір'ї здоровенного дрюка, розбив ним ворота, зайшов до будинку, порозбивав усі двері, всюди шукаючи управителя.
Аж ось таки знайшов, і став той, тремтячи від страху, проситися, щоб Ян його не бив, а краще взяв яку сам схоче плату. Ян подумав-подумав та й надумав, щоб йому дали стільки гороху, скільки він здужає за день змолотити й за одним разом підняти. Управитель аж підскочив з радості, що так дешево з своїм наймитом розквитається.
А Ян позбирав простирадла з усіх ліжок у будинку та й пошив із них величезний мішок. Далі подався до стодоли й став молотити горох. За один день змолотив весь тогорічний урожай і насипав свій мішок горохом. Далі завдав його собі на плечі, та й рушив повагом із двору.
Як побачив управитель, що збувся всього гороху, то й став думати, як би йому перехитрити Яна. От він і гукає своїм наймитам:
— Випустіть найдужчого бугая!
Ян побачив лютого звіра та й каже:
— Ей, що мені це телятко!—Схопив бугая за роги та й завдав на свій мішок з горохом, примовляючи: «Горох з яловичиною — добрий харч!» Та й пішов собі з двору зі своїм добром.
Тоді управитель звелів випустити на Яна величезного кабана.
Ян побачив, як на нього мчить розлючений кабан, та Ян побачив,так зрадів:
— А свинина до гороху ще краща від яловичини!
— Схопив кабана й закинув зверху на мішок.
Тоді управитель загадав мерщій замкнути ворота. Та й це дарма. Ян схопив ворота, зірвав із завісів та й їх кинув зверху на свій мішок. А сам думає собі:
«От добре, маю ще й трохи дровець обід зварити!»
Та й пішов собі звідтіль. Отак той управитель спіймав облизня.