Текст:Дівчур
Мав батько одну дочку, але вона заміж не хотіла йти. Але там до неї сватався великий дуже пан. А вона не хотіла йти, бо вона не мала того, що люди мають. Вона каже до мами:
— Як я піду заміж, коли того не маю, що мають люди?
Мати каже:
— Доненько, то поволі робиться…
От вони поженилися обоє і після забави полягали спати. От він там до неї, а вона того не має таки. Дуже він засмутився:
— Чого ти мені не сказала, чом ти мені світ зав’язала?
Вона каже:
— Мама мені сказали, що то все поволі робиться.
— І твоя мама, і ти дурна, що ти мені світ зав’язала.
І він взяв з тієї злості її задушив. Пішов до матері, розбірки зробив, що вона ту слабість дістала з дизентерії якоїсь. Ксьондзи не хочуть ховати, бо вона здорова була. Післали до доктора, чого то вона нагло вмерла. Прийшов доктор і взяв її до трупарні, почали її пороти. Коло горла кров кипіла, — доктор взнав, що він її задушив.
Зв’язали єго, в кандали заковали.
— Що ти зробив своїй жінці?
Він признався, що він життя з нею не мав, що він до неї брався, а вона того не має, як жінка. Та й каже:
— Я її за те взяв і задушив.
— Але як ти оженився, як ти знав, що вона не має.
— Я не знав, вона казала мені, що то її мати намовила…
Матір закували і питаються в неї:
— На що ти дочку давала заміж, коли з нею чоловік життя не мав?
— Вона молода була, я думала, що того вона позбудеться…
Суд урядив ту матір стратити. Але вона почала руки й ноги цілувати, аби їй таке
призначили, щоби вона не виділа ні світа, і було їй як день, так і ніч. Кожного дня їй давали ложку крупи і кавалок булки, а на вечір чистої води з оцтом. Та й вона взяла з того всього того шнурка, і сама повісилася. І кінець їй. А єму нічого не було.
Він знову оженився, і з часом став королем великим.
Записано Осипом Роздольським у с. Лешнів (сучасної Львівської обл.), від Демчука, в 1895 році.
Стиль запису збережено.