Казка про вірну жону

Материал из свободной русской энциклопедии «Традиция»
Перейти к: навигация, поиск

Казка про вірну жону


Автор:
Украинская народная



Содержание






Язык оригинала:
Украинский язык



Було, де не було, жив один цар. Той цар мав сина, котрий легiнював[1] до тридцяти рокiв, а в тридцятiм роцi оженився. Узяв собi красну сiльську просту дiвку.
Жив з нею красно, а раз зiбрався у мiсто i зайшов у шинок, зустрiвся з своїм товаришем, мiнiстровим сином.
Почали вони говорити про всякi дурницi. Каже мiнiстрiв син:
— Хвалишся ти, що твоя жона превiрна. Айбо я беруся її звести.
— Мою жону ти не зведеш нiяким способом. Коли її зведеш, даю тобi свiй маєток. Аж нi — ти менi свiй. I заклалися.
— Ну, як я буду знати, що ти звiв мою жону? — питає син.
— Я тобi скажу, якi вона має знаки на тiлi. , Мiнiстрiв син стрiтив царську служницю. Закликав її до себе i почав їй говорити:
— Я тобi даю сто срiбних, лиш пiди i скажи жонi царського сина, аби з тобою йшла купатися. Придивись, якi має знаки на тiлi, та й принеси менi її перстень.
Мiнiстрiв син увидiв царського сина й каже:
— Пропав твiй маєток, бо я звiв твою жону.
— Якщо мiй маєток пропав, бери його, а я собi пiду, куди сам знаю.
I мiнiстрiв син сказав царевi, якi знаки має його жона, i показав йому перстень.
Царський син вернувся додому й не говорить нiчого з жоною, задар вона щебече коло нього, як ластiвка.
Наказав вiн слугам приготувати два човни i пустити їх на Дунай. Сам до жони тiльки проговорив:
— Вiзьми щось трохи їсти.
Вона сiла в один човен, а вiн у другий, i пливуть за водою. Коли допливли до кiнця
Дунаю, де двi розтоки розходились, царський син проговорив:
— Ти — в одну сторону, а я — в другу.
Так i розiйшлися.
Жона вийшла з човна i потрапила в одне мiсто. Купила собi полiцейську одежу, й прийняли її на службу.
Служить вона кiлька рокiв i раз iде майданом. Видить: чоловiк продає яблука. Думає: <Пiти б собi купити яблука>.
Пiдiйшла до чоловiка, а вiн тяжко зiтхнув i сказав:
— Боже мiй, чи можу я далi так тяжко бiдувати!
Вона його почала питати, i вiн їй усе розповiв. Розказав їй, що таку дурну рiч зробив.
Вона розмахнулася й дала йому по лицю й сказала:
— Ходи за мною. Привела його у полiцiю.
— Сиди тут.
Сама пiшла у мiсто i купила на нього одежу.
— Тепер ходiмо у твою державу. I будемо питати твого товариша, чи вiн звiв твою жону. Як прийшли, закликали його. Полiцай питає:
— Як ти сидиш на цiм маєтку?
— Я сей маєток виграв жартами.
— Якими жартами?
— Заложився я з царським сином, що його обдурю i його жону зведу. Та я його обдурив: через служницю дiзнався, якi знаки має на тiлi його жона.
Потiм полiцай дав закликати царського сина.
— Ти, дурний чоловiче, чому ти слухав товариша? I знову полiцай розмахнувся i вдарив його по лицю.
— Чи знаєш, хто тебе б'є? Я — твоя жона! Б’ю тебе за твiй дурний розум.
Мiнiстрового сина засудили до темницi, а царський син знову зостався на своїм маєтку.
I живуть i нинi, коли не вмерли.
Казка скiнчена i розтолкована.

Примечания[править]

  1. Легiнювати — парубкувати.