Козак Мамарига

Материал из свободной русской энциклопедии «Традиция»
Перейти к: навигация, поиск

Козак Мамарига


Автор:
Украинская народная








Язык оригинала:
Украинский язык



Козак Мамарига служив у багачiв двадцять п’ять рокiв, заробив три мiднi грошi та й пiшов у путь-дорогу, куди очi свiтять.
Iде вiн дорогою, iде, зустрiчає парубка.
— Добридень, парубче! — каже.
— День добрий i вам! — вiдповiдає той.- А хто ви такий є?
— Я козак Мамарига, служив у багачiв двадцять п’ять рокiв, заробив три мiднi грошi та й iду, куди очi свiтять. А ти хто?
— А я,- каже парубок,- наймитував в одного пана, та як косив жито, то знайшов у полi торбинку-волосянку, таку, що сама дає їсти й пити. А пан дiзнався про цю торбинку та й наказав мене бити, а торбинку вiдiбрати. Тiльки я торбинку забрав та й утiк.
— А де ж торбинка?
— Розбiйники в лiсi напали й вiдняли!
— Ну, ходiмо разом, будеш менi за брата. Пiшли вони вдвох. Iдуть собi, йдуть, зустрiчають другого парубка.
— Добридень, парубче! — кажуть.
— День добрий i вам,- вiдказує той.- А хто ви такi є?
— Я козак Мамарига, а це мiй побратим. А ти хто?
— А я,- каже парубок,- наймитував в одного пана, та як рубав у лiсi дрова, то знайшов на деревi торбинку-дротянку, таку, що сама будь-яку роботу зробить. А пан дiзнався про цю торбинку та й наказав мене бити, а торбинку вiдiбрати. Та не став я того ждати, взяв та й утiк.
 - А де ж торбинка?
— Розбiйники в лiсi напали й вiдняли!
— Ну, ходiмо з нами, будеш нам за брата.
Пiшли вони далi. Iдуть та й iдуть, зустрiчають третього.
— Добридень, парубче!
— День добрий i вам. А хто ж ви такi?
— Я козак Мамарига, а це мої побратими. А ти хто?
— А я,- каже третiй парубок,- наймитував в одного пана, та як пас конi, то знайшов у лузi чоботи такi, що поверх води ходять. А пан дiзнався та й хотiв мене бити, а чоботи вiдiбрати, то я й утiк.
— Де ж тi чоботи?
— Розбiйники в лiсi напали й вiдняли.
— Ну, ходiмо з нами, будеш нам за брата.
Пiшли вони вчотирьох. Де хлiба випросять, де на роботу за харчi стануть — так i йдуть. Дiйшли якось до роздорiжжя, де чотири дороги розходяться. Подивився козак Мамарига й каже:
— Тут, брати мої, треба нам рiзнитися. Є в мене три мiднi грошi, берiть собi кожен по грошу, та хто на яку сторону хоче, то туди й iдiть. А менi яка дорога зостанеться, така й буде.
Дав вiн їм кожному по мiдному грошу, попрощалися вони i розiйшлися — той на ту дорогу, а той на ту…
Пiшов далi козак Мамарига сам один. Ходив довго, аж три роки. Iшов якось великим лiсом, вийшов на широку галяву.
Коли дивиться — чотири чоловiки один з одним б’ються. Вiн до них:
— Добридень,- каже,- люди добрi, а за що це ви б'єтесь?
А вони вiдповiдають:
— Та ось є в нас торбинка-волосянка, що сама дає їсти й пити, та торбинка-дротянка, що будь-яку роботу сама робить, та чоботи, що поверх води ходять. А ще є в нас кiнь Гивер. Так отой каже, що я вiзьму те, а отой каже, що i я вiзьму те, нiяк не подiлимося та й б'ємося.
Еге,- думає козак Мамарига,- це, значить, тi самi розбiйники. Ну, заждiть же, я вас помирю!> А сам говорить:
— Чи згоднi ви послухати мене, козака Мамаригу? Нiхто краще не подiлить вас, як я.
— Згоднi,- кажуть розбiйники,- дiли нас, козаче Мамариго!
— Отак зробiть,- каже вiн..- Покладiть отут бiля мене торбинку-волосянку, торбинку-дротянку й чоботи i коня Гивера поставте, а самi йдiть на той кiнець галяви. Тодi я махну рукою, а ви й бiжiть усi разом: хто перший прибiжить, той бери, що найбiльш до вподоби, потiм другий — i собi вiзьме, далi й третiй, а вже четвертому те, що зостанеться. Побiгли вони на той кiнець галяви, а вiн не став часу гаяти, вмить торбинки закинув на плечi, чоботи взув i на коня Гивера скочив. — Гей, козаче,- каже кiнь Гивер,- як тебе нести — чи поверх дерева, чи поверх комишу? — Неси поверх дерева! — говорить козак Мамарига. Як звився кiнь понад деревами! Розбiйники побачили, бiжать назад, та де вже їм коня Гивера здогнати! А козак Мамарига вiд'їхав далеко тим конем та й думає: <Треба менi моїх побратимiв шукати та їм їхнє майно повернути, що колись в них розбiйники вiдняли. Вiддам їм торбинки, волосяну та дротяну, i чоботи, а вже кiнь Гивер менi зостанеться>. I поїхав по свiту їх шукати. Довго там чи хутко, а приїжджає вiн якось до багатого двору. Просить води напитися, коли це виходить з хати господар i питає: — А хто ти є та куди iдеш? — Я,- каже,- козак Мамари-га, їду шукати моїх побратимiв. Зрадiв той чоловiк, кинувся до нього: — Та я ж i є твiй побратим, що колись торбинку-волосянку знайшов i вiд пана втiк! — Отож я й привiз тобi твою торбинку-волосян-ку! — каже козак Мамарига. Тут побратим бере його за руки, веде до хати, садить до столу, подають йому їсти й пити. Козак Мамарига дiстає торбинку-волосянку та й дає йому. — Нi,- побратим каже,- не вiзьму я в тебе торбинку, нехай вона твоя буде. Менi ж отой твiй мiдний грiш щастя принiс, я тепер забагатiв i живу в повному достатку. Погостював козак Мамарига в свого побратима днiв зо три, а тодi попрощався з ним i далi поїхав — тих двох шукати. Чи довго, чи хутко, а приїздить вiн до ще багатшого двору. Виходить господар,- а то другий побратим, що колись торбинку-дротянку знайшов та вiд пана втiк! Ну, й цей козака Мамаригу з пошаною зустрiв, а вiд торбинки-дротянки вiдмовився: — Я,- каже,- з твого мiдного гроша тодi забагатiв i живу тепер у повному достатку. Нехай торбинка твоя буде. Погостював козак Мамарига i в цього, поїхав третього шукати, їздив, їздив по свiту та й приїхав до багатого двору, ще багатшого за тi двори. Вийшов назустрiч господар — а то третiй побратим. Прийняв i вiн козака Мамаригу з пошаною, а вiд чобiт вiдмовився.
— В мене,- каже,- вiд твого мiдного гроша достаток пiшов, то менi тепер тi чоботи непотрiбнi — нащо менi поверх води ходити? А тобi вони, може, в пригодi стануть.
Попрощався козак Мамарига i з цим побратимом та й поїхав собi далi по свiту мандрувати, щастя-долi шукати, їздить та й їздить, поки втомиться, а тодi спиниться десь при дорозi i торбинку дротяну дiстає:
— Торбиночко-дротяночко, став менi шатро!
Виходять тут з торбинки слуги, вмить шатро поставлять, а самi знов у торбинку сховаються. Козак Мамарига тодi торбинку-волосянку розшморгує:
— Торбочко-волосяночко, дай менi їсти й пити! Враз де не вiзьметься стiл, на столi наїдки, напит-ки рiзнi,- їж, пий донесхочу. А тодi тiльки скаже:
— Торбочко, уберись!
Все й прибереться знову в торбу, як i не було.
 Отак мандрував козак Мамарига та, мандруючи, й приїхав у чужу землю. I почув тут вiд людей, що є в цiй землi король, а в короля проти палацу стоїть столiтнiй дуб, а пiд тим дубом лежить скарб незлiченний. I оголосив король: хто того дуба зрубає, корiння викорчує i скарб дiстане, то вiн тому пiвкоролiвства вiдпише i дочку свою замiж оддасть. Та тiльки хто не брався - нiхто не може того дуба зрубати.
Почув про те козак Мамарига й каже:
— Що ж, спробуємо зрубати!
Поїхав вiн до королiвського палацу та й оповiстився, що приїхав, мовляв, дуба рубати. Вийшов до нього король.
— Хто такий? — питає.
— Я,- каже,- козак Мамарига, можу тобi скарб з-пiд дуба дiстати.
— Ну,- король каже,- як дуба зрубаєш i скарб дiстанеш, то я тобi пiвкоролiвства вiдпишу i дочку мою, королiвну, за тебе вiддам. Та як не зробиш за нiч — твоя голова з плiч.
От настала нiч, козак Мамарига пiшов до того дуба, розшморгнув торбинку-дротянку:
— Торбиночко-дротяночко, зрубай дуба, корiння викорчуй, скарб дiстань.
Тут вийшли з торбинки слуги, взялися до роботи. А козак Мамарига лiг собi осторонь i спочиває. Ще й пiвночi не пройшло, а вже дуб зрубаний, корiння викорчуване i скарб витягнений. А слуги знов у торбинцi поховалися.
Королю не спиться, не терпиться. Встав удосвiта, " на Iанок та так i оторопiв: нема в дворi дуба — вже зрубаний, а там, де вiн стояв, тiльки яма глибока, i стоять край тої ями великi скринi кованi, а в них золото, самоцвiти — скарб незлiченний.
Прокидається тут козак Мамарига, пiдходить до Iанку.

— Ось,- каже,- давно вже все зроблено!

— Справдi, зроблено,- каже король.- Бери тепер за себе мою дочку!

А королiвна вередує, не хоче:
— Чого це я маю за простого козака йти?
— Нiчого не вдiєш,- каже король,- треба йти. Взялися тут весiлля гуляти. Вже й вiдгуляли. Вiдписує король козаковi Мамаризi пiвкоролiвства. А козак Мамарига каже:
— Що менi пiвкоролiвства?! У вас королiвство мале, вiдпишiть менi все, а половини я не хочу!
— Не хочеш, то твоя воля,- каже король,- а тiльки другої половини я не дам!
Виводить тодi козак Мамарига iз конюшнi свого коня Гивера, бере жiнку за руку.
— Бувайте здоровi,- каже.- Коли не хочете вiдписувати усього королiвства, так я поїду з жiнкою в iншу землю.
Сiдає на коня i жiнку саджає.
— Як тебе нести? — питає кiнь Гивер.
— Неси поверх дерева!
Понiс кiнь Гивер, тiльки курява звилася. Несе добу, несе другу, занiс аж до Чорного моря. Помчав понад Чорним морем — вже й землi нiде навколо не видно, скрiзь тiльки хвилi ходять. Коли ось — камiнь серед моря. Спустилися вони на той камiнь вiдпочити. Козак Мамарига здiймає з плеча торбу-волосянку.
— Торбочко-волосяночко, дай нам їсти й пити!
Тут стiл враз де не взявся: наїдки, напитки на столi, що королiвна й у свого батька таких не бачила. Напилися, наїлися.
— Торбочко-волосянко, уберись!
Все й прибралося вмить, не стало нiчого. Полягали тодi вони на каменi спати. Вiн заснув мiцно, а вона тишком-нишком встала, торбинки обидвi захопила та до коня Гивера. Тiльки ногу в стремено поставила, а кiнь одразу й питає:
— Куди тебе нести?
— Неси,- каже,- до мого батька!
I понiс її кiнь — тiльки й бачили!
Виспався козак Мамарига, прокинувся, коли дивиться — нема нi коня, нi жiнки, нi торбинки-волосянки, анi дротянки. Тiльки чоботи лежать.
— Е,- каже вiн,- як чоботи тут, то ще козак Мамарига не загине!
Узув чоботи та й пiшов поверх води. Iшов, iшов аж двi доби, перейшов через море. Iде далi суходолом. Схотiлося йому їсти. Бачить — стоїть кущ вишневий iз ягодами. Козак Мамарига ягiдку вирвав, кинув у рот — i враз вирiс у нього на головi величезний рiг. Вирвав другу ягiдку, кинув у рот — вирiс другий рiг.
— Гай-гай,- каже вiн,- як же менi з такими рогами жити?!
Коли дивиться,- стоїть другий кущ, i на ньому теж ягiд рясно.
— А що,- каже,- може, й цi покуштувати? Вже ж гiрше не буде.
Вирвав з того куща ягiдку, з'їв — i спав один рiг. Вирвав другу, з'їв — i другий рiг спав. Нарвав вiн тодi ягiд iз того й другого куща та й пiшов у те королiвство, де була його жiнка.
Як став пiдходити, сяк-так перебрався, щоб не впiзнали, й пiшов до королiвського ?анку. Гукає:
— По ягоди!
Королiвна почула, посилає служницю:
— Пiди,- каже,- подивись, що воно за ягоди. У нас ще цвiтуть, а десь, видно, вже поспiли. Служниця вийшла, питає:
— Чи добрi ягоди та чи дорогi?
— Дорогi, та добрi.
— Почому?
— По срiбному карбованцю ягiдка! Служниця пiшла, розповiла королiвнi. Королiвна дала їй карбованцiв пiвсотнi.
— На,- каже,- купи менi тих ягiд.
Козак Мамарига грошi взяв, ягоди вiддав, а сам геть подався. От бере королiвна ягiдку й кидає в рот, та вiдразу й другу, теж в рот,- i раптом виросли в неї на головi два величезнi роги. Кинулася королiвна до дзеркала, глянула — та як закричить з переляку! Збiглися слуги, прибiг король, жахнувся.
— Що це таке? Що ти їла? А вона плаче й про ягоди розповiдає.
— Не може того бути,- каже король,- щоб вiд ягiд таке сталося. Ану, де тi ягоди?
Взяв та й вкинув i собi в рот ягоди. Тут зразу й у нього роги виросли! Злякався король, розгнiвався, наказав швидше бiгти та схопити того чоловiка, що ягоди продавав. Побiгли солдати, шукали, шукали, нiкого не знайшли. Що ж тепер робити? Як королю й королiвнi з такими рогами жити?!
Скликає король лiкарiв та знахарiв, щоб отi роги зiгнати. Поз'їжджалися лiкарi та знахарi з усього королiвства. Подивились-подивились, нiчого не зроблять, не спадають роги! Посилає король гiнцiв по чужих землях, оголошує: хто зможе роги зiгнати, тому вiн усе своє королiвство вiдпише, аби тiльки йому з дочкою такої бридоти позбутися. Поприїздили лiкарi iз чужих земель, як не мудрували, чим там не мазали — нiчого не вдiють…
Королiвна плаче-розливається, король лютує, а народ глузує та буриться: «Нащо нам король iз рогами? Не хочемо такого короля!»
От приходить козак Мамарига до короля.
— Добридень,- каже,- тестеньку, може, я вам допоможу?
— Ой зятеньку, допоможи! — каже король.- Вiдпишу тобi все королiвство, аби такого лиха позбутися!
— Гаразд! — каже вiн i дає йому двi ягiдки з того другого куща. Тiльки проковтнув їх король — вмить роги спали. А королiвна плаче, благає:
— Чоловiче мiй любий, дай же й менi!
— Нi,- каже вiн,- тобi не дам. Де ти мого коня Гивера дiла?
— Живий твiй кiнь, у стайнi стоїть. Пожалiй мене, дай ягiдку!
— А торбинки, волосянка та дротянка, де?
— Цiлi твої торбинки, в спальнi на гвiздку висять. Порятуй мене!
— А не будеш бiльше мене кидати?
— Не буду до вiку вiчного!
Тут бере вiн ягiдку i кидає їй у рот — враз один рiг спав. Вкинув другу — другий рiг спав. I стала королiвна така, як i була.
— Дивись, щоб ти знала, як чоловiка шанувати!
Почали вони тут радiти, мед-вино пити. Вiдписав король козаковi Мамаризi усе королiвство, i живуть в тому королiвствi всi багатi та щасливi: торбинка-волосянка кожному їсти-пити дає, а дротянка будь-яку
роботу робить.