Мудра дівчина

Материал из свободной русской энциклопедии «Традиция»
Перейти к: навигация, поиск

Мудра дівчина


Автор:
Украинская народная








Язык оригинала:
Украинский язык



Десь в одному селі жил собі чоловік та жінка. Була у них дочка-одиначка, дівчина-підліток, та така клепана на язик, гостра та розумна,, хоч би й кому не попустить, хоч кому носа втре. Веі на селі звали її за це «бідовою». Сповнилось їй вісімнадцять років, дівка стала на порі. Батько й мати чекають уже й старостів — от сватати прийдуть.
Одного разу старих десь не було дома, ириходять до неї старости. От поздоровкались вони з дівкою, поклали хліб на столі, а самі посідало собі на лаву. Почали балакати з дівкою й оповістили їй, чого прийшли.
— Що ж,— каже дівка,— тепер немає вдома ні батька, ні матері, скажу сама: чи так, чи інак — краще приходьте іншим часом, як будуть старі дома.
Старости потерлись, пом’ялись, а з хати не йдуть, мов ще чогось ждуть. Тоді дівка й питає:
— Ви, люди добрі, з дороги голодні, певно,— чи не верекусили б чого хоч трохи?
— Од хліба й солі не будемо одмовлятись,— сказав один староста.
— Даси — перекусимо й спасибі екажемо, а не даси — воля твоя.
То й гаразд,— каже дівка.— А чого ж вам подавати, чи одбутного чи прибутного, а чи того, що втору дивиться?
Ззирнулися старости з молодим та й не знають, що відповісти. Далі староста й каже:
То давай уже хоч і того, що вгору дивиться.
Хутопько нарізала дівка паляниці, накришила цибулі п полумисок, поставила на стіл і припрошує старостів їсти.
Закрутили старости носами, ззирнулися знов з молодим, сидять, а їсти і в рот ніхто не ввяв. Дивна була їм ця загадка, а ще дивнішого здалася сама дівка.
Почалась ізнов балачка з дівкою. Старостам, бачте, хотілось, щоб її на чомусь приткнути. Так куди тобі,— котрий що б не сказав або пе спитав, то вона так розумно, гостро й до шмиги йому відріже, що той тільки очпма клі-пас та раки пече.
Староста й каже:
— Годі у піжмурки грати, краще розтовгшач нам, дівчино, що то воно визнача — одбутне, прибутне і те, що лгору динитьсяі
— А он воно що,-— одмовля дівка,— сало — одбутне, бо ним усякі зачіпки одбувають; молоко-дійпо — прибут
не, бо ним хоч і одбувають всякі зачіпки, але ж і воно прибуває в господарстві, коли хто корови свої дійні
має; що вгору дивиться — цибуля, бо коли вона ще в грядках восени стирчить, то мов хто з землі угору дивиться.
Пореготались та подивувались староста, що такої немудрої загадки не знали, і ладнаються йти до господа. От як повилазили старости з-за столу, дівка до їх та й питає:
— Скажіть же мені, що ви за люди й звідкіль родом?
А то як прийдуть батько та пати, то я й не знатиму, що їй про вас казати.
— Мене, — каже староста,— прозивають Кущем, під старосту Лопухом, а молодого — Ломакою, старі ваті про нас чували.
— Е, коли так, то й я вас усіх трьох знаю,— каже дівка,— під кущем я спати лягала, лопухом від сонця себе закривала, а ломакою спиці з череди проганяла: знаю вас усіх, знаю!
Мов приском старостів та молодого вража дівка обсипала, стало їм і соромно, і сердито на гаспидську дівку за таку одповідь, але ж боялись її ще займати, щоб чим кращим, бува, не повітала.
Віддала дівка старостам хліб, попрощались вони з нею і пішли до свого села та всю дорогу дивувались з бідовій дівки.
Прийшов ото молодий додому та й хвалиться батькам, як і що було у старостів з дівкою. Зареготав старий та й каже:
— Бо то, сину, ви усі троє були дурні, а вона розумна. Коли хочеш знати, отак завжди розумні люди угадують дурнів.
— Ні, тату, мж не дурні, але ж з нею і сам дідько бо лотяний не збалакає,— одмовив син.
— І гаразд,— каже старий,— коли ти й справді розумний, то візьми сивого барана, пожени на ярмарок, продай не продай, солі купи, випий і закуси та- ще й додому барана приведи. Коли це зробиш як слід, ти, виходить, розумний, і дівка буде твоя, а як же ні — ти дурень, і не тобі вона судилась.
Жене ото парубок барана на ярмарок продавати та все мізкує: як би його продати так, щоб упасти й не забитись, щоб кози були ситі й сіно було ціле, як його батькові хочеться.
Трапилось йому гнати свого барана якраз тим селом, де жила бідова дівка. Згадав він дівку та й думає: «От би хто одгадав батькову загадку».
Тільки він подумав це, аж чує, щось неподалік від нього кашлянуло.
— Кахи, чорнявий, озирнись-бо, лукавий!
Озирнувся парубок, дивиться, аж це та бідова дівка, стоїть коло криниці, воду бере.
— А чого це ти, парубче, такий сумний?
— Еге, чого!.. Ти б не була смутною, коли б тобі загадано таку загадку, як ось мені: барана продати не продати, випити, закусити, солі купити та ще й цілого барана додому пригнати,— а я, бач, не дійду своїм розумом, як це зробить,— каже парубок.
А дівка йому:
— Ось послухай мене, дурної, то, може, чи не порозумнішаєш. Як приженеш ти барана на ярмарок, позич у кого гарненько ножиць, обстрижи вовну з його, продай її, за ті гроші випий, закуси, солі купи, а обстриженого барана додому батькові поженеш.
Зрадів парубок, зареготав, аж у долоні сплеснув, навіть дівці за пораду не подякував та мерщій потурлив барана на ярмарок.
Зробив на ярмарку усе, як йому було раджено, і повернувсь додому дуже веселий, що батькового барана продав не продав, випив, закусив, солі купив, ще й барана цілого назад пригнав.
Увіходить у хату, а батько й питає:
— Ну, що, синку, поярмаркував:
— Поярмаркував, тату, та ще й як — усе зробив, як веліли,— одказує син.
— А хто ж це навчив тебе так зробити? — питається старий.
— Хе! А хто ж? Сам! Голову маю, ну й додумався, як і що.
— Ну, аби так,— каже батько,— тільки ж мені здається, що тут не без чужого розуму обійшлося, бо я тебе гарненько знаю!
Другого дня заходить до батька молодого їх сусід, що підстаростою був, та й питає:
— А що, чи продав наш князь барана?
— Ні, не продав, і я й не велів продавати, а тільки загадував йому наздогад, ума вивідував: продати не продати, випити, закусити, солі купити й барана назад пригнати, ну, він так і зробив, а хіба що? — запитує старий.
— Та, бачте, свате, трапилось мені, йдучи на ярмарок, одпочивати в однім селі, під вербою коло криниці. Дивлюсь, жене наш князь барана на ярмарок. «З ним і піду»,— подумав собі. Коли це дівка, що брала воду, кашлянула нашому-таки князеві та й питає — чого такий сумний. А він і одмовляє їй: «Еге, чого! Ти б,— каже,— не була смутною, якби тобі загадано таку загадку, як ось мені: барана продати й не продати, і випити, й закусити, і солі купити, та ще й барана додому пригнати, а я, бач, не дійду своїм розумом, як це зробити». От дівка й радить йому, щоб він, пригнав барана на ярмарок, обстриг його позиченими ножицями, вовну продав, за ті гроші випив, закусив, солі купив, а обстриженого барана додому пригнав. Придивляюсь я до цієї дівки, аж це та сама, до якої ми сватати вашого-таки парубка водили. Таке-то мені трапилось бачити й чути, тим і забіг розпитати — як і що тут у вас?
— Так ось воно як! Сину, сину, а йди лиш сюди! — гукнув старий на парубка.
— Так ото воно як, сину! Це гарно, дуже гарно! А ти ж мені казав, що своїм розумом дійшов, додумав?! Дурень же ти, сину, дурень, та ще й брехун великий. Хіба ж ти, сину, забув, що кажуть люди: брехнею світ пройдеш, та назад не вернешся. Але щоб таким дурнем та
брехуном не згинути, то бери мерщій старостів та йди до тієї ж таки дівки й добувайся від неї слова. Дівка вона, бачу, розумна, кажуть, і роботяща: буде тебе на розум наставляти в гоподарстві, і все буде гаразд, віку доживешь по-людському, а як же візмешь таку, як і сам, овечку, то й кури тебе, як я вмру, загребуть.
Знов старий заслав старостів до бідової дівки, навіть і сам не полінувався піти туди, щоб допомогти зробити діло як слід.
Той посватали ту дівку.