Про вiвцi i кози

Материал из свободной русской энциклопедии «Традиция»
Перейти к: навигация, поиск

Про вiвцi i кози


Автор:
Чешская народная








Язык оригинала:
Чешский язык



Було чи не було, а старі люди кажуть, сотворив бог світ, та не було йому чого робити, то й надумав: добре б мати собі таку худібчину, щоб можна її пасти на пагорбах і не бити байдики.

Бо на світі тоді було мало клопоту. Було мало тварин і людей, не було скарг і не було чого залагоджувати. От бог собі ходив з люлькою в роті й з мотикою на плечах і прокладав дорогу куди треба. Усе всюди було тихо-мирно. Олень і бик паслися під горою, а на горі ведмідь снідав корінцями. Молодий кінь, вовк і вепр бігали наввипередки, а їхні старі були кумами. Усі звірі, гади й птахи вміли розмовляти, і всі одне одного розуміли. На свята всі сходилися до гурту, грали й танцювали. Лисиця танцювала з гусаком, лис із курми, кролик із веприком, кішка з собакою, усі так і ходили вихиляса одне перед одним. А після гулянки далеко проводжали одне одного, кури й гуси йшли з лисицями стежкою аж до самої гори, і нічого їм не скоїлося, поверталися на сідало. Добре жилося богові на світі, тільки трохи нудно. Отож і сказав він собі: створю ще одну тварину. Нехай то буде вівця! Як надумав, то так і зробив. Набрав глини й став з неї ліпити біленьку овечку з чорними ратичками на тоненьких ніжках, дрібненьким писком і великими очима. Така була гарна, що бог взяв та й наліпив їх цілісіньку отару. Було їх аж сто у тій отарі, тоді виліпив ще чорного баранчика, щоб помагав йому водити овець і був примітний поміж вівцями. Усі прийшли подивитися на овець, побачити, як їх доглядають. Увечері бог їх подоїв і злив молоко у кленову діжку, з молока зробив бринзу, собі взяв і пташкам дав. А чорт побачив, що воно все так добре виходить з тою худібкою, та надумав і собі зробити щось таке. Цілий день ходив за тими вівцями та все піддивлявся, як і що бог робить. А тоді й каже: «Ось прийду додому та й собі нароблю такої худібчини. Сама пастиметься, я тільки її доїтиму й матиму сир—і буду гладкий!» Бо тоді чортові не так велось на світі, як усім. Може, він ще не навчився добре свого ремесла. Був бідний і такий худий, що й вороні б не було де на нім примоститися. От пішов чорт на своє неврожайне поле і поставив там свою худібчину. Та вийшла вона з чортячих рук, то й перейняла усю його подобу і вдачу. Така вона зосталася й донині. То й є кози. Мають роги й бороду, а вже такі задерикуваті й ласі до чужого, ще й до того вредні,— про те кожний знає. Чорт пас їх усіх гуртом, ганяв по горбах і так надрочив, що з кіз ніколи не буде отакої доброї отари, як з овець. Вівці держаться купи, а кози так і розбіглися одразу по всьому горбі, і все чисто погризуть, ніби на злість. Чорт довго їх не пас, бо бачив, що на козах ніхто не погладшає. Та так воно й досі є. Але це ще казці не кінець. У кози хвіст висів, як і у вівці, донизу, а не був, як тепер, задертий догори. А сталося ось що. Ішли вівці увечері додому; по дорозі їм трапилась велика вода. Вівці, не зупиняючись, підійшли до води, вода перед ними розступилася, і вся отара перейшла на той бік. А чорт став гнати кіз додому, та як тільки перші кози ступнули у воду, течія їх підхопила й понесла. Решта кіз, побачивши таке, вперлися всіма чотирма в землю і до води аніруш. З того часу ніхто не втягне кози у воду. Чорт розсердився, схопив одну козу за роги й хвіст і кинув її, а далі другу, третю... Брав одну по одній і щосили кидав через річку так, що від кожної в його руці лишалося трохи хвоста. Через те-то в кози хвіст короткий і задертий догори.