Текст:Про вiвчаря
Один багатий вівчар узяв собі помічника-під-пасича, що дуже гарно на сопілці грав. Пасе, бувало, він овець на вигоні та ляже собі й грає, а собаки чують та й завертають йому овець з-під лісу, од вовків.
От помітив хлопець, що одна вівця різнилася від інших, в отарі завжди вела перед, високо піднявши голову, а всі вівці якось дивно їй корилися. Частенько, було, стане вона оддалік та й, наче справді розумне створіння, слуха, як він грає. Підпасич дуже полюбив ту вівцю і добре її доглядав. Якось надвечір, ще роса не випала, хлопець зігнав овець, а вівчар узявся ділити отару: цих на заріз, тих на продаж, а решту на випас. Оглядає він вівці та й каже до хлопця: — Тих овець, що на випас, одгороди лісою; тих, що на заріз, познач дьогтем іззаду, а тих, що на продаж, спереду. Коли бачить хлопець, вівчар одбирає на заріз його улюблену овечку, та й каже: — Господарю, в цієї овечки гарна вовна, шкода її! Але вівчар на те: — Ет, що там з неї! Така їй ціна, як і отим, роби, як тобі звеліли! Мусив вівчарик одлучити свою овечку разом з тими, що йшли на заріз. А нишком думає: собі «Хай поки що буде, як він хоче. Але мені її шкода. Як вижену отару завтра, скажу, що пропала». А він знав, що оддалік під скелею стоїть порожня, добре вже розвалена капличка. От на другий день вигнав він отару та й сховав свою овечку в тій капличці; двері закидав камінням та балками — од вовків, поклав овечці сіна, щоб мала що їсти, та й пішов собі. Через кілька днів вівчар щось помітив і питає хлопця: — А де ще одна вівця на заріз? Вівчарик йому й каже: — Господарю, а я й сам не знаю, де вона. Десь ділася, може, вовк її роздер. — То ти, ледащо, попускаєш вовкам їсти моїх овець?— Та й ну хлопця бити. — Якщо ви так зо мною, то бувайте здорові! Вирвався та й утік. От іде дорогою й думає собі: «Погано вийшло, тепер треба взяти ту овечку й помандрувати далеко в світи, де мене ніхто не знає, бо тут, певно, розійдеться чутка, що я злодій!» Приходить до каплиці, аж вінці нема «Мабуть, якийсь вовк уліз і з'їв її,— мовив сам до себе хлопець.— Так-таки й не минула вона смерті, а я собі лиха наробив. І служби збувся. Та вже що сталось, не повернеш». І пішов далі. Іде собі, йде з однієї країни до другої, та й зайшов до моря. Став на березі й думає: «Сяду я на корабель та поїду, може, десь зароблю на прожиття». Так воно й сталося. Взяли його купці на корабель, і поплив він з ним. Та в дорозі серед ночі раптом як загриміло, як загуло. Люди закричали: «Рятуйте!», а буря як крутнула кораблем та як ударила ним об скелі, так і розбила на друзки. Люди попадали у воду і хлопець разом з ними. І він ось-ось потоне та й думає собі: « Чи я вже мертвий, чи ще живу? » .Коли це підпливла велика риба і так йому каже: — Ти не пропадеш, бо сам рятував інших від смерті «! Взяла його на спину і пливла з ним довго-довго, поки допливла до якогось острова. Тут риба й каже: — Ну, припливли. Тепер виходь на берег і не бійся нічого, це острів щастя.— І додала: — Як станеш на землю, то побачиш камінь, а коло нього кущ; з того куща зробиш собі сопілку. Тільки на ній заграєш, враз знайдеться твоя овечка, а до неї прибіжать і всі вівці того вівчаря, бо це їхня цариця, яку ти порятував від смерті. Скинулась риба й щезла в морі, а хлопець зостався на березі. «Ну, добре,— думає собі,— а чим його вистругати сопілку? Щось тут на острові не видно й хатки, щоб хоч ножа позичити». Коли дивиться, аж друга риба пливе до нього з моря і держить у роті ножа. Забрав він його у неї й швиденько вистругав сопілку з куща, що пахнув так, як червоне дерево. Як сопілка була готова, хлопець сховав її в кишеню, бо йому дужче хотілося їсти, аніж грати. Іде він, іде тим островом та й бачить, що такий тут гарний край — на деревах, де не глянеш, самий цукор росте, самі помаранчі та кориця. Наївся він усього, напився води джерельної, доброї, як вино, поплескав себе по животі й мовив: «Ну, тепер можна й заграти. Побачимо, що то воно буде». Отак поволеньки вийшов собі на зелену прегарну долину. Дивиться, пасуться вівці. Та які! Вовна на них із срібла, аж блищить на сонці, і очі-перлини, а в найбільшої вівці вовна золота, а очі діамантові. Як заграв він на сопілці, вони всі до нього. Золота вівця зняла із себе руно, наче плащ, покрила ним хлопця і — о диво!—вмить із тієї вівці стала такої краси королівна! От вона й каже до хлопця: — За те, що ти вирятував мене від чарів лихого чаклуна,— отого вівчаря, що обернув мене чаклунським зіллям на вівцю,— віддаю тобі всі мої скарби, і все королівство, і будеш ти моїм чоловіком. Ходіть сюди, дівчата, скиньте з себе вовну!— гукнула вона до овець. Тільки склали вони срібне руно вівчарикові до ніг, як кожна обернулася на дівчину — служницю королівни. Хлопець з радощів знов заграв на сопілці. Тут показався в долині палац, і всі вони одразу рушили туди. Там узяв вівчарик шлюб із королівною, яку сам собі здобув. А далі жили вони на острові щастя і володарювали більше копи літ. Ніхто не стояв їм на заваді, бо то було далеко за морем, а морські риби, наче військо, стерегли те королівство.