Про дівчину та королевича в коров’ячій шкурі

Материал из свободной русской энциклопедии «Традиция»
Перейти к: навигация, поиск

Про дівчину та королевича в коров’ячій шкурі


Автор:
Польская народная








Язык оригинала:
Польский язык



Жив собі батько і мав три дочки. Якось він дуже заслаб і надумав собі, що допомогла б йому одужати вода з кринички за селом. От він і каже дочкам:
— Якби напився я води з отієї криниці, то одразу б мені полегшало. Найстарша дочка йому й відповідає:
— Я, тату, принесу тобі тієї води!
І пішла вона до криниці за село, та тільки нагнулася зачерпнути води, а щось як закричить із глибини:
— Не дам я тобі води, поки не пообіцяєш, що будеш моя і зостанешся в мене!
Дівчина злякалась:
— Що воно? Я нічого не бачу і не знаю, хто ти! Скажи мені, хто ти?
Приходить вона додому й каже:
— Тату, води там не можна зачерпнути. Тоді озвалася друга дочка:
— Як ти не принесла, то піду я!
Але і з нею трапилось те саме, не дістала й вона води. Тоді пішла третя дочка, наймолодша. Прийшла вона до криниці, а там щось кричить:
— Як заприсягнешся, що моя будеш, набереш води і одужає твій батько.
Вона ж йому на те:
— Присягаюсь.
От набрала дівчина води, віднесла батькові, він одразу й одужав, і всі були раді. А ввечері, коли геть стемніло, приплуганилось якесь страховисько у коров'ячій шкурі та й стукає в хатні двері. Нічого не вдієш, наймолодша дочка, хоч і злякалася, мусила йти відчиняти, а те щось співає:
Так зроби, як обіцяла,
Коли воду в мене брала;
Буть моєю мусиш ти,
Тож до хати упусти!
Упустила його дівчина до хати, дала їсти, а коли всі полягали спати, страховисько скинуло з себе коров'ячу шкуру, і став перед дівчиною хлопець, та такий славний, що в цілому світі такого не знайдеш. Як надійшла північ, він знов надяг на себе коров'ячу шкуру, бо мусив повертатися у воду до тієї криниці. А на другий вечір він знову прийшов, та дівчина вже не боялася і відчинила йому з радістю. Того вечора сказав їй, що він зачарований королевич і що може вона од тих чарів його визволити, тільки щоб нікому про те не говорила.
А дівчина не стерпіла й розказала про все своїй матері. На третю ніч приходить її суджений, а мати удала, що пішла спати, сама ж підождала, щоб той скинув із себе шкуру, схопила її та й укинула в напалену піч. Королевич заметався по хаті, вигукуючи: — Ох лихо, де ж моя шкура?
Мати почула крик, прибігла до них і призналася, що вкинула шкуру в піч. Витягли її, та тільки пізно — від жару шкура вся поскручувалася. Натягали її удвох, натягали, та не помогло, не зміг королевич у неї влізти. Розійшлися вони в смутку та в журбі великій. На прощання сказав королевич дівчині, що мусить тепер відбувати кару, йти аж за червоне море, а вона аж тоді його знайде, як стопче залізні черевики, зітре палицю, залізом окуту, і наплаче повний казанець сліз. Після того звеліла дівчина зробити їй залізні черевики, окуту залізом палицю і казанець та й подалась шукати нареченого. Плакала вона за ним дні й ночі, а сльози капали в казанець. Зайшла вона дуже далеко в ліс,
аж дивиться — стоїть невеличка хатинка. Постукала в двері.
Якась стара баба вийшла на поріг і питається:
— Чого тобі треба, дівчино? Дівчина попросилася до баби на ніч.
— Моя дитинко, не можу я пустити тебе на ніч, бо мій чоловік Місяченько не любить чужих, і хоч би я тебе сховала в запічку, то все одно він знайде, як присвітить,— каже баба.
Та дівчина дуже просилася, то баба її й прийняла. От приходить Місяць і кричить з порога:
— Тьху, смердить мені тут людська душа! Признавайся, хто тут у тебе є!
— Ну, впустила переночувати одну дівчину, що ходить по світі і шукає свого милого. Чи не бачив ти часом де його, славного королевича?
— Ні, не бачив, та нехай вона іде до мого брата. Мій брат Сонце, що скрізь світить, тільки до нього треба ще сто миль іти!
Вранці випровадив її Місяць за ліс, показав дорогу і дав їй горіх, суворо наказавши, щоб добре його сховала. Іде вона, іде та все плаче, а сльози капають у казанець. Приходить до великого лісу та й тут натрапила на маленьку хатинку, а в ній світилося світло. Постукала дівчина в двері. На поріг вийшла стара баба, запитала:
— Хто тут стукає?
— Це я, бабусю, ходжу по світі, шукаю свого милого, та все даремно.
— Сюди пташина не доліта, місяченько не загляне, вітерець не долетить, а ти сюди прийшла?
— Я вже палицю, залізом оковану, стерла і залізні черевики стоптала, і казанець сліз наплакала, а свого милого знайти не можу. Дозвольте мені, бабусю, переночувати.
Уночі приходить чоловік тієї старої—а був то Сонце, присвітив у запічку та й каже:
— Тьху, смердить мені тут людська душа! Кажи, хто в, тебе є!
А баба йому на те:
— Ночує одна дівчина, вона ходить по світі, шукає свого милого. Чи ти часом не бачив його, славного королевича?
— Ні, не бачив, та нехай вона іде до мого брата. А брат мій Вітер, що по всьому світі віє, може, він щось дізнається. А живе він за сто миль звідсіля! Випровадив дівчину і дав їй горіх. Іде вона далі, й плаче, аж от знову зайшла в ліс, а там хатка, і світиться в ній світло. Стукає дівчина в двері, і знову виходить стара баба відчиняти їй:
— Хто тут стукає? Як ти сюди забилася! Адже сюди ані Місяць, ані Сонце не досвітить, навіть заєць не добіжить, а ти прийшла?
— Бабусю, шукаю я по світі свого милого. Була вже я у Місяця, була і в Сонечка, а Сонечко послало мене сюди, до Вітра, може, Вітер знайде мені милого.
Та й проситься переночувати, хоч би в запічку, хоч абиде.
Опівночі прийшов Вітер і кричить:
— Тьху, смердить мені тут людська душа! Кажи, хто в тебе є!
— Ночує тут одна дівчина, шукає свого милого. Не бачив ти його де-небудь?
— Не бачив, але рано одразу пущу бурю по світі, може, його десь побачить.
Потім покликали дівчину вечеряти і їли курку.
— Позбирай усі ці кісточки, добре сховай, вони тобі ще стануть у пригоді,— каже Вітер і дав їй ще горіх, а сам вилетів великою бурею. Повернувся та й розказує:
— Твій милий живе у великому замку, але там з ним інша жінка. Та однаково іди до нього, може, знайдеш, коли всі перешкоди подолаєш.
Помандрувала дівчина до того замку, а замок стеріг великий собака. Дала вона собаці кісточки, то він і пропустив її. Там вона попросилася, щоб узяли її на
службу, хоч гуси пасти. Раненько вигнала гусей на луку і розлущила перший горіх.
А в ньому було дуже гарне срібне вбрання. Як побачила те вбрання господиня, то так воно їй сподобалося, що стала просити пастушку, чи не продасть вона його. А дівчина й каже:
— Я вам подарую це вбрання, якщо дозволите мені посидіти коло пана одну ніч.
Пані погодилася, але дала панові такого чаклунського зілля, що той спав, як мертвий. Дівчина промовляє До нього, просить, кричить і плаче:
— Золотий мій, любий мій, чи пам'ятаєш, як ми разом натягали коров'ячу шкуру? Я ж залізні черевики стоптала, залізну палицю стерла, казанець сліз наплакала, поки тебе знайшла.
А він не озивається, спить міцно. Та під вікном стояв охоронець на варті, що чув її нарікання й дуже дивувався, що б це могло означати. Вранці він усе розказав своєму панові. Тоді пан догадався: мабуть, це та дівчина, що визволила його від чарів. Тим часом пастушка рано знов погнала гусей пасти на луку. Там розколола другий горіх — було в ньому вбрання із золота. Пані знов побачила його, сподобалось воно їй дуже — і друга ніч минула, як і перша, знову охоронець розказав своєму панові, що під вікном почув. Третього дня дівчина розколола третій горіх — були в ньому діамантові шати. Тепер королевич був обачніший. Коли його напували перед сном, то він удав, що п'є, а сам і в рот не взяв того напою.
Приходить до нього увечері та гусопаска, цілує його та плаче:
— Мій наймиліший, золотий, коханий, що мав бути мужем моїм! Пам'ятаєш, як ми коров'ячу шкуру натягали? Я звеліла зробити собі залізні черевики, залізну палицю, залізний казанець; черевики залізні стоптала, палицю залізну стерла, казанець сліз наплакала, а знайти тебе не могла! Тепер знайшла тебе, та й слова від тебе не діждуся.
Тоді пан обняв її, обцілував та й на радощах каже:
— Ти мене з чарів визволила, відтепер ти в мене пані, весь мій двір буде тобі служити!
Вранці пані гукає:
— Пастушко, вставай гусей пасти! А пан їй:
— Немає тут пастушки, є господиня, а тепер ти будеш гусей пасти.
Відтоді жили вони нерозлучно аж до смерті.