Про поляну

Материал из свободной русской энциклопедии «Традиция»
Перейти к: навигация, поиск

Про поляну


Автор:
Украинская народная








Язык оригинала:
Украинский язык



Давно ходили опришки. Тих опришків розганяли: котрого арештували, котрий утік. А один прийшов на Поляну. Там було поле. Хиж ще не було. Він собі поставив хижу, розгазду-вався, і від нього розмножувався народ. І так заснувалася Поляна.

Коли він оженився, купив собі овець на ціле пасовище і забагатів. З вівцями відправив на полонину дванадцятьріч-ного хлопця. Хлопець випасував на полонині вівці. І так навчився трембітати**), як чоловік говорити. Коли затрембітає, то чути його на тридцять п'ять кілометрів. А нянько наказував йому: - Коли б на тебе напали опришки, затрембітай:


  • ) Поляна — селище на Свалявщині (Закарпаття).
    • ) Трембітати — грати на трембіті.

«Туню, няню, туню, бери на себе гуню, Бо прийшли опришки, забрали мої стрижки...» Коли хлопцеві було сімнадцять років, раз восени прийшли опришки і поглузували з хлопця: прив'язали його до бука, посуд повивертали, а вівці погнали. Хлопець почав просити: - Люди чесні, бачу, мені треба вмирати. Та перед смертю дайте мені трембіту, най я собі ще затрембітаю. І принесли вони йому трембіту і поклали до бука так, аби міг узяти. Як опришки пішли, хлопець затрембітав: «Ой, туню, няню, туню, бери на себе гуню, Бо прийшли опришки, забрали мої стрижки. Купи позвертали, Мене молодого до бука прив'язали...» Коли отець почув голос, узяв на себе сіряк і сокиру й поспішив на полонину до сина. Прийшов, хлопця розв'язав, відправив його додому, а сам — за вівцями. Ішов, ішов і дослідив їх. А опришки оббили вівці огорожею і печуть вівцю. Як побачив чоловік, що там є дванадцять опришків, вернувся трохи назад, узяв на плечі бука і кинув опришкам на ноги. А сокирою їм голови повідтинав. А вівці повернув додому. Вівці лишив на полонині і з ними свого леп'ня. Леґінь зимував вівці на полонині, а як узимував, навесні оженився. По весіллю назад пішов на полонину. Так він жив з жоною два роки, а на третій рік прийшли песиголовці до Поляни і його жону вкрали. Вернувся її чоловік з полонини, а жони не є. - Та чи не вкрали її песиголовці?! - Та, може, і вони вкрали, — каже нянько. І сказав леґінь: - Ну, няньку, ідіть ви до овець, бо я піду жону шукати. Був у того леп'ня песик. Песик іде за ним, а він відганяє пса. І пес пішов боком за своїм ґаздою. Іде, йде леґінь горами, лісами, не так скоро, як я говорю. Раз виходить з лісу на поле і бачить: песиголовець обіймається з його жоною. Леґінь придивляється за ними, де вони будуть ночувати. І прийшли вони у хащу, де стояла песиголовцева хижа, городжена з жердя. Зайшли вони до хижі, а леґінь за ними. І схопилися вони навхрест ламати один одного. Леґінь був сильний. Схопилися в обійми і кидають один одного. А жона поліном почала бити свого чоловіка. Бачить чоловік — тут би пропадати. А пес став на вікно і скавчить. - Ей, Чорю, Чорю, вмираю я, — гукнув леґінь. Тоді пес ударив собою у вікно, пробив шибку і скочив на песиголовця і розірвав йому черево. Леґінь тоді схопився і сокирою вбив і песиголовця, і жону. Вернувся додому. Отець питає: - Чи ти знайшов жону? - Знайшов. - Та як? - Та так, що, коли я їх знайшов, вони обоє почали мене душити, лиш.пес врятував мене, і я обох забив. - Та добре зробив. Леґінь у другий раз оженився, і від його родини розмножилося село Поляна.