Сильний наймит

Материал из свободной русской энциклопедии «Традиция»
Перейти к: навигация, поиск

Сильний наймит


Автор:
Украинская народная








Язык оригинала:
Украинский язык



Мав батько три сини, два було розумних, а третій дурний. Каже старший син:
— Я йду на службу.
І пішов він служби шукати. Здибає ксьондза, і той єго питає:
— Де йдеш, сину?
— Та йду, — він відповідає, — може, де служби знайду. А ксьондз каже:
— Може, до мене підеш на службу, сину?
— А чого би не піти.
А вони між собою домовилися, як вони один на одного будуть ображатися, то один одному відріжуть вуха і ніс.
Пішов той наймит до стодоли молотити. Молотить, молотить — а ксьондз не кличе на полудень. Так молов день, другий… Вже наймит зіслаб. А ксьондз єго питається:
— Чи, може, ти ображаєшся? А наймит каже:
— А як не ображатися, два дні молотити, і ніц не їсти? Ксьондз відрізав ему ніс і вуха і нагнав від себе. Прийшов він додому, а середній брат питається єго, що то таке з ним сталося, де єго ніс і вуха. А той каже:
— А йди ти, спробуй, так як я.
І пішов той другий брат. І стрінув того самого ксьондза. Та й пішов до него на службу. І домовився він з тим ксьондзом, так як і єго брат старший, хто буде ображатися, тому відріжуть вуха і ніс.
І той середній брат молотив три дні, і нічого ксьондз єму^ютй не давав. Та й питається ксьондз єго:
— Може, ти ображаєшся?
— Та як, каже середущий брат, — не ображатися, три дні робити і нічого не їсти. І тому брату ксьондз відрізав вуха і ніс. Як прийшов він додому, то той третій, дурний, каже їм:
— Ви дурні, де поділи вуха й носи? Тепер вже я йду на службу. Та й пішов він. Як і єго брати, стрів він того ксьондза і пішов він до него на службу. Та й домовився з тим ксьондзом так, як і єго брати.
Пішов він до стодоли, молотить день, молотить другий, третій, не кличе єго ксьондз їсти. А їсти той наймит хоче, і нема єму що робити. То він бере трохи тої пшениці, що молов, заніс до коршми, поміняв на хліб та горівку, і вже він не голодний, має сили далі робити. Ксьондз то взнав, але нічого не говорить, бо як скаже, то той наймит відріже єму вуха і ніс, бо такий мають договір. То вже кличе ксьондз наймита до хати на обід, би той єго добро до корчми не носив. Вже дала єму їмость їсти, а дитина мала: каку, каку. Та й їмость каже до наймита:
— Виведи її, Іване, надвір.
Іван вивів, вернувся з тою дитиною до хати, а єго миска пуста. І так один день, другий, третій — дитина проситься на двір, і як Іван з нею вийде, то єго миска враз стає пуста. То на четвертий день Іван вивів дитину на вулицю, і там її залишив. Сам вернувся до хати, сів та й їсть. А їмость єго питається:
Надворі, зорі рахує, — відповів наймит.
їот вийшли надвір, подивилися, дитина вже замерзла. Сказала про того їмость зндзу, а ксьондз на то відповів:
Ніц я не можу зробити, не треба було Івана надвір висилати. Зіда ксьондзу з тим Іваном! Як єго відпровадити? Питається наймит:
— Може ви, пане, ображаєтесь? То я вам вуха і ніс відріжу і піду від вас.
— Та де, Іване, чого би я ображався! — каже ксьондз.
Вже ксьондз боїться свого наймита. Післав єго до стодоли молотити. А Іван змолов разом, докупи: і гречку, і ячмінь, і овес. Та й на то питається ксьондза, чи він)ажається. А ксьондз мовчить, бо що має робити? І наміркував він послати Івана до у, по дерево, щоб криницк" будувати (а в тім лісі жили страшні медведі, то вони єго зірвуть). Запряг Іван воза і поїхав до лісу. Нарубав дубів, поскладав їх на віз, та й віз \. ними поламався. Заким лагодив віз, прийшли до него медведі, а він каже до них:
— Не руште вола, бо я вас позапрягаю у віз.
Медведі єго не слухали, і з'їли вола, то він їх полапав і запряг у віз. Приїхав він до го ксьондза, розпріг тих медведів з воза, і загнав на обору. А вони на оборі всю худобу редушили. Ксьондз як то побачив, аж за голову взявся. А Іван питається:
— Може, пан гнівається?
— Та де, чого би я гнівався? — боїться ксьондз сказати правду. Вирішив послати ксьондз Івана в Чортків до млина. І насипав єму у мішки замість -иениці полови. Приїжджає Іван на той млин, стрічає єго кривий чорт (той, що жив у)му млині). Та й питається чорт в Івана, що єму треба, чого він приїхав.
— Приїхав пшеницю молотити на муку, — відповідає наймит.
А чорт на то каже:
— Ну то ходи боротися.
Пішли вони боротися, та й Іван поборов чорта. Побіг той кривий чорт до старших чортів, питатися, що має з Іваном робити. А ті сказали: «Раз він тебе поборов, то мусиш робити, що він скаже». Почав Чорт молоти, а Іван ліг спати. Дивиться той злий, а то не пшениця, а полова. Але ему що з того, що Іван ему дав, те й меле. Змолов усі мішки, будить Івана. Встав наймит, подивився на муку, а то не мука, а полова, та й кричить на чорта, що той єму наробив. Нема що чорту робити, мусів літати по околицях, і збирати Івану пшеницю на муку. Понаносив тої пшениці досить, змолов муку, і вже Іван їде до дому.
А той кривий чорт дуже злий на него. Вирішив єму шкоду зробити, поламати воза. А Коли Іван їхав через міст, чорт зловився за вісь, і зламав її. Але Іван шустрий, вхопив чорта за руку, та й каже єму:
— Раз ти, чорте, поламав мені воза, то додому мене і муку понесеш сам.
Заніс чорт Івана з мукою додому, ще й получив на кінець.
Як побачив ксьондз тую муку, дуже сильно настрашився. Страх єго взяв, що Іван був в такому страшному млині, вернувся живий, ще й таку гарну муку з полови привіз. Та й думає ксьондз далі, як позбутися свого наймита. Надумав послати Івана, щоб той зарізав веприка (а той веприк дуже сильний і злий був), то той єго вже точно розірве.
Пішов Іван до хліва, а ксьондз через шпарку заглядає, що то буде. А Іван зайшов до середини та й кличе веприка: «Куць, куць, куць, куць…» Той веприк прибіг до Івана, а він єму щиглика по голові дав, і веприк впав, перевернувся.
Ксьондз як то побачив, побіг до їгомості і йойкає:
— Їгомость, що то буде, Іван веприка не колов, а дав ему щиглика і той перевернувся. А коли домовлявся з ним за роботу, то він ніякої плати не хотів, лише казав, що дасть мені тиглика в лоб! Ой, Їгомость, біда!
Радиться ксьондз зі своїми парафіянами, що має робити з Іваном. А ті ему так казали:
" Як їмость наймита приймали, то з нами не радились. То тепер слухайте нас, і робіть, к скажемо. Ви мусите з їгомостею десь на місяць піти з цієї парафії. Як Іван увидить, ю вас нема і нема, то піде сам звідси, бо що має робити?
Послухався ксьондз своїх парафіян, прийшов додому і каже до їмості:
— Бери великий мішок, складай в него добро, щоб мали що на місяць їсти і вдітися, і будем втікати. Але так втікати, щоб Іван не бачив, бо інакше ми єго не позбавимося.
Взяла Їгомость мішок, складає все в него, а ксьондз тримає. Посилає ксьондз Їгомость, цоби книжки єму в той мішок положила. А Їгомость на то відповіла:
— Йди їх сам візьми, бо я не знаю, де вони лежать.
А Іван не спав, і то все чув. То коли ксьондз пішов за книжками, Іван заліз в той іішок, і сховався під лахами. Зібрали їмость з їгомостю собі мішок і тікають. Вийшли з ати, тікають, дивляться, чи Іван за ними не біжить. Пройшли вони добрий кавалок, і ван відізвався в мішку:
— Чекай мене, попе!
— Втікаймо швидше, бо вже жене за мною! — ксьондз до їмосгі. Біжать, біжать вони, а той знову з мішка:
— Попе, чекай на мене!
Втікали вони від Івана, втікали, помучилися вже, не мають сили. А добігли вони якраз у ріки, то вже зупинилися там, і вирішили ночувати, вже далі не йти. Розложилися вони юло тої річки, полізли до мішка, щоб щось собі простелити, та й найшли Івана.
— То ти, Іване, тут? — питає ксьондз. А Іван на то:
— Та де ви, пане, то там і я.
Повечеряли вони всі разом, і вже лягають спати. І каже їмость до їгомості:
— Ми лягаймо тут, а Іван нехай лягає ближче до річки. Як він засне, то ми єго кинемо у воду, і він втопиться, і так ми єго позбудимося.
А Іван то все чув. І коли їгомость заснула, він її пересунув ближче до річки, на своє місце. А сам будить ксьондза, і шепче єму тихо:
— Вставайте, їмосте, будем Івана топити.
Ксьондз зірвався, схопив їгомость за ноги, а Іван за руки, та й кинули її у воду. І тут ксьондз увидів, що то у воду кинули не Івана. Та й бігає над річкою, хоче спасти їмость, та з того сам упав у воду і втопився.
А Іван вернувся у ту парафію, скликав парафіян і сказав до них:
— Вже вашого ксьондза нема і не буде. Платіть мені гроші, за той рік, що я робив, і я йду від вас.
Заплатили Іванові парафіяни, і вернувся він додому до своїх братів. Прийшов і сказав їм:
— Ви є дурні. Бо робили, ніц не заробили, а лишилися без вух і носа. А я відробив рік, всі муки перетерпів, але господарку собі заробив. На тому казка і скінчилася.

Записано Осипом Роздольським у с. Берлин (сучасної Львівської обл.), від Гілька Сена, в 1895 році. Стиль запису збережено.