Суботня Гора

Материал из свободной русской энциклопедии «Традиция»
Перейти к: навигация, поиск

Суботня Гора


Автор:
Польская народная








Язык оригинала:
Польский язык



В одному селі жила старенька вдова. Було в неї троє синів, яких вона дуже любила. Кожен із синів мав своє ремесло. Старший вивчився грати на органі й став органістом. Такий він був мудрий та вчений, що міг прочитати кожну книжку, навіть писане міг розібрати, і за це люди дуже його шанували. Сам ксьондз частенько запрошував грамотія до себе.

Середульший брат служив у війську. Був він хоробрим солдатом, багато мандрував по різних країнах, багато бачив такого, про що вдома ніколи й не чули, й за це його теж усі шанували. А менший брат був собі простий селюк, орав землю, як дід його та батько, і не дуже дослухався, що там говорять його брат-органіст та брат-солдат. За це вони його зневажали й частенько звали дурнем. Але всі три брати щиро любили свою матір, шанували її, дбали, щоб їй добре жилося на старість. Та от сталося нещастя. Захворіла старенька мати вночі: такий біль її схопив, що вона, стогнучи, побудила синів. Поставали хлопці над її ліжком у великій тривозі, бо не знали, як допомогти хворій, що робити. — Брати мої, я залишусь біля матері, пильнуватиму, від ліжка не відійду, а ви мерщій біжіть до баби-віщунки, яка живе в лісі біля старої могили — нехай прийде, може, порадить щось,— сказав органіст. Брати побігли до старої могили, де жила в малесенькій хатині ота ба-ба-віщунка. Знайшли бабу й повели її до села. Підходять до хати — дивляться: органіст стоїть біля воріт. — Ну що? Як мамі? — питаються брати. — Мабуть, їм краще стало, бо вже й стогнати перестали. Лежать ти хенько в ліжку, певно, сплять,— каже органіст. Зайшла баба до хати, торкнула хвору за руку й мовила, похитавши головою: — Справді, неньці вашій краще стало й нічого в неї не болить, бо вона вмерла. Почувши це, брати тяжко заридали. І так вони плакали й тужили, що баба-віщунка зласкавилася над ними. — Що ж, — сказала вона. — Коли вже вам так шкода своєї неньки, можна ще повернути її до життя. Допомогти їй може одна-однісінька крапля живої води, що за трьома ріками, за трьома борами б'є з-під говорящого дерева на Суботній Горі. На тому дереві сидить зачарований сокіл. Туди піти й назад повернутися можна за сім днів. Але багато на ту гору ходило, а назад ще ніхто не повертався. Хто хоче зійти на вершину гори, мусить простувати прямо-прямісінько, хоч би що на тій дорозі його спіткало. Крий боже, ліворуч або праворуч збочити чи назад оглянутися — тієї ж хвилини вростеш каменем у землю! І стільки на тій горі страхіть, що відколи світ стоїть, ніхто ще до вершини її не доходив. Отож, як хоче котрий з вас спробувати щастя — нехай вирушає по живу воду. Принесе хоч краплину — мати оживе. Йти треба на південь — там і дорога є. Ледве баба вийшла за двері — почали брати радитись. Кожен хотів податися на Суботню Гору, хоч би які там страхіття траплялися дорогою; кожен хотів принести матері живу воду. Та всіх переконав середульший брат. — Ви ж чули, брати мої любі, що в подорож мусить іти великий сміливець — отож це припадає мені. Я вже не раз дивився смерті у вічі, і ніяких отих страхіть не злякаюсь, самого чорта прожену з дороги. Піду, а за тиждень чекайте мене з живою водою для нашої матері. І попрощавшися з братами, припнув до пояса великий меч та й рушив до Суботньої Гори — навпростець на південь. Минув день, минув другий і третій, уже й тиждень доходив кінця. Брати біля воріт виглядали солдата, проте його як не було, так і не було. Коли минув тиждень, вони побігли до баби-віщунки спитатися, чому так довго немає брата. — Даремно ви його чекаєте,— каже баба,— вже він більше ніколи не повернеться. Стоїть, мабуть, на Суботній Горі, врісши каменем у землю. Тяжко засмутилися брати, а, повертаючись додому, почали сперечатися: кому ж тепер іти по живу воду для матері? Тут органіст як гримне на брата: — Та що ти кажеш, дурню?! Щоб ти чогось домігся там, де твій середульший брат нічого не вдіяв! Хіба ж там потрібна така голова, як твоя? От я заговорю до тих страховищ по-латині — де вони зразу й дінуться! І, взявши в руку кропило, а за пазуху — молитовник, рушив у дорогу на південь. Знов минув день, потім другий, третій, нарешті й цілий тиждень... Даремно менший брат виглядав біля воріт старшого — його не видно було й не чути! Знову хлопець побіг до баби. — Не чекай його марно,— каже баба,— вже він ніколи не повернеться. Стоїть він на Суботній Горі, каменем врісши у землю. Дуже засмутився хлопець, але гаяти часу не став. Щодуху побіг до хати, взяв буханець хліба, через плече перекинув косу та й попрямував на південь, до Суботньої Гори. Ішов менший брат день, і другий, і третій: троє річок переплив, три великі бори перейшов. На третій день, коли вже заходило сонце, став він під Суботньою Горою. Глянув — а гора така височезна, що й вершини не видко за хмарами. Вперлась вона в самісіньке небо, а навколо з усіх боків чорніє ліс. Величезні дуби, сосни, буки, ялини наче ростуть одне на одному: дерево стирчить над деревом, чимраз вище й вище. Між ними і за ними — хащі тернини, глоду та всякого отруйного зілля. Лежать повалені скелі, зелені од моху, а в розколинах отруйні змії та усяке гаддя мостять гнізда й люто сичать. Страх навіть глянути, не те що йти, а тут— ні стежки, ні дороги. Менший поміркував з хвилину, згадав свою матір —та й подерся вгору. Лізе вище й вище, не зважає на гостре каміння, що калічить йому ноги, на отруйних гадюк, що так і звиваються під ногами, силкуються вжалити. Небагато пройшов він, коли чує — хтось на нього гукає: — Гей, гей! Чоловіче! А куди це ви йдете? Заблудили, мабуть. Таж тут немає дороги! Хотів був хлопець оглянутися, проте, на щастя, згадав, що сказала мудра баба, і йде собі та йде уперед. Аж тут з лівого боку, мов з-під землі, виріс подорожній у куцому німецькому каптанчику. — Добридень! — каже подорожній, чемно скинувши трикутного капелюха,— а куди це ви прямуєте, друже? — Та вже ж не куди — на цю гору,— відповіде менший брат. — А чого вам на ній треба? — Йду набрати живої води. — Еге, то нам по дорозі, бо я теж іду по живу воду. Ходімо разом, буде веселіш. — Як хочете. — Але ж тут нема дороги! Навіщо дертися та кривавити ноги, коли он там, ліворуч, можна піти битим шляхом. Менший брат глянув ліворуч, а там і справді звивається вгору гарна дорога, гладенька, як стіл. — Ну, то ходімо цією дорогою! — наполягає подорожній. — Іди собі сам куди хочеш, а я піду так, як мені треба. — Та ходімо зі мною! — Кажу тобі — не піду! — Ну то й іди собі, дурню, щоб ти в'язи скрутив! — гримнув подорож ній, заскреготів од люті зубами, скочив убік і зник, мов його й не було. Бреде менший брат угору, аж раптом чує за собою страхітний галас, гавкання, виття, наче тисячі собак і вовків женуться за ним. — Хапай його! Хапай! Хапай! — нацьковує хтось. Вже зовсім близько гавкають люті пси: от-от наздоженуть... Хотів був менший брат обернутися, відігнати їх косою, та раптом згадав бабину пораду — і наддав ходи... Тут гавкання й виття змовкло, тільки довгий, лункий сміх разом з вихором покотився по лісі... Ледве хлопець отямився з переляку — назустріч йому нове страхіття. Зненацька серед нічної темряви сяйнуло таке світло, наче сонце, що вже давно закотилося за обрій, знову з'явилося в небі. Здивований хлопець підвів голову й побачив, що весь ліс попереду палає, як вогнище, аж у небо б'ють заграви. Чим вище вгору, тим більш зростало полум'я: ще здалека віяло жаром в обличчя, а величезні дерева в хащі, мов розжеврені головешки в печі, з гуркотом валилися одне на одне, захаращуючи дорогу. Тут узяв хлопця жах. Та знову згадалась йому мертва мати, і він, забувши про все, кинувся просто в палаючий ліс. І хоча ноги йому грузли в пекучих жаринах аж до колін, хоча від задухи перехоплювало подих, а чорний дим ятрив очі, менший брат біг наосліп далі й далі, аж поки весь опечений, зрошений потом, пробився крізь це вогненне пекло. Вийшов менший брат, глянув — вершина гори вже зовсім близенько! І так йому радісно стало, що він свого добився. Та глянув удруге — й радість зникла. Просто перед ним, заступаючи дорогу, здіймалася височезна, стрімка скеля. Глянув утретє—бачить: біля підніжжя скелі чорніє глибока яма, а біля неї спить і хропе страшний семиголовий змій... Хлопець став стиха підкрадатися до нього, бо хотів убити страшну потвору сонну, але змій, почувши людські кроки, відразу схопився на ноги й так загарчав усіма сімома пащеками, аж Суботня Гора затрусилася. Люто клацаючи зубами й дихаючи полум'ям, змій посунув на хлопця.

Але той не чекав, поки його вб'ють, а піднявши косу, кинувся на потвору. Сім разів махав він косою, і за кожним разом одна із змійових голів котилася вниз... Коли впала остання голова, хлопець стрибнув у змієву яму. А в тій ямі було темно, аж чорно, ще й повно смердючого диму, і тяглася вона так далеко, наче й кінця їй не було. В бідного хлопця вже язик присох до піднебіння від спраги та задухи. І тут, коли він ледве живий брів у темряві, десь збоку в розколині засяяло світло й звідти долинули чудові пахощі... Зазирнув менший брат у розколину — бачить величезну печеру, а в ній — розкішний сад, порослий зеленою травою, запашними трояндами та лілеями. На траві — дерева з рум'яними плодами хиляться до срібного струмка... В бідного хлопця аж слина покотилася, та він одвернувся і скільки сили побіг далі. Раптом знов блиснуло світло — крізь розколину в скелі видко ще більшу печеру. Золота лампа на золотому ланцюзі горить під стелею, а навколо, попід стінами, стоять цебра, корці, здоровенні бочки, аж по вінці повні золотом, сріблом, найдорожчими самоцвітами. Та менший брат був не жадібний — не спокусився тими скарбами, а пішов собі далі. Коли це чує чудову музику й такий гарний спів, ніби співає сто соловейків. Глянув — у скелі відчинилися двері й видко блискучу залу. Посеред зали десять дівчат у барвистих шатах танцюють на м'яких килимах і співають. Побачили хлопця, і зараз же найкраща з них підбігла до дверей, почала манити рукою і кликати. Але в хлопця була на селі своя дівчина — гарна, мов лілея, отож, згадавши її, він заслонив рукою очі й навпомацки попрямував далі. Дивиться — перед ним високі сталеві двері. Торкнувся рукою — двері відчинилися, і він вийшов у білий світ, на самісіньку вершину Суботньої Гори. Став менший брат, роздивився навколо й побачив усе точнісінько таке, як йому казала віщунка. На голій, мов долоня, скелі росте одним одне дерево із срібним листям, яке бринить під вітром, грає, мов скрипка. З-під кривих коренів дерева б'є джерело прозорої води, а над ним, на високій гілці гойдається золотий сокіл. Тільки побачив він хлопця, стріпнув перами, розкинув широкі крила й злетів угору, кудись за хмари. А хлопець гак натомився, що насилу добрів до дерева, впав долі й жадібно почав пити воду з джерела. Торкнувся його устами — і наче знов на світ народився, де й сила взялася. Рани, що їх завдав йому змій, миттю всі загоїлись, і знаку на тілі не залишилось. Весело схопився хлопець на ноги і, ставши під деревом, глянув з верховини на світ. Навколо гори, ліси, поля, ріки, села лежали як намальовані. Він дивився й надивитися не міг. Тут залопотіли над ним крила, і золотий сокіл із золотим глеком у дзьобі злетів йому на плече. Дерево із срібним листям зашуміло ще дужче й заспівало: Швидше, хлопче, підійди: Набери у глек води, Вирви гілочку по тому І рушай здоров додому! Як ітимеш ти горою, Покропи листки водою, Де лише поставиш ногу — Рясно бризкай на дорогу! Послухався вдовин син, набрав у золотий глек води, зломив гілочку із срібними листочками й почав сходити з гори вниз. Де поставить ногу, зразу вмочить гілочку в живу воду й побризкає круг себе. І що б же ви думали! Де тільки краплі живої води падали на камінь — із того каменя вставала жива людина і, плачучи від радощів та дякуючи, рушала за меншим братом. Коли він зійшов з гори й озирнувся, за ним уже сунуло цілісіньке військо. То все були люди, які хотіли зійти на Суботню Гору, та не дійшли—обернулися на камінь. Були тут і два хлопцеві брати—солдат з мечем на поясі й органіст з кропилом та молитовником. Отак усі й посунули за хлопцем, що вів їх; аж на третій день прийшли до села, де він жив. Відчинив менший брат двері своєї хати, підійшов до мертвої матері й, умочивши гілочку із срібними листочками в глек, покропив матір живою водою. Не минуло й хвилини, а вже старенька розплющила очі й підвелася з постелі, жива й здорова, наче й не хворіла ніколи. Син аж заплакав з радощів, а з ним раділа і вся громада, яку він привів за собою. Тільки двоє не раділи з усіма. Це були два старші брати. Ніяк було їм стерпіти, що менший брат зробив те, що вони, розумники, не подужали. Не схотіли й дивитися, як він радіє: мовчки пішли з хати і подалися кудись у чуже село, а там стали на роботу в чужих людей. Органістові загадали возити гній, не зглянулися й на молитовник його, й на кропило; він і став возити. А солдат образився, пішов у військо і там, казали, загинув у бою не за свою справу. А менший брат одружився із своєю дівчиною, жив біля матері, і всі його шанували.