Сумлінний Іван

Материал из свободной русской энциклопедии «Традиция»
Перейти к: навигация, поиск

Сумлінний Іван


Автор:
Украинская народная








Язык оригинала:
Украинский язык



Жила одна вдовиця і мала єдиного сина. А той син пішов на роботу в .іншу сторону. За якийсь час, коли він вже заробив трохи грошей, прийшов до матері в гості. Він ті гроші, що приніс, розрахував, що має мати на забаву, а ЗО золотих сховав для мами, аби їй купити хатку. Отже як пішов, то в тім селі скомпанувався зі своїми товаришами, і витратив усі гроші і тих тридцять, що для мами сховав, і всі розпустив. Побачив він, що погано зробив, і вдався до матки Божої з проханням великим, котра стояла на поличці у каплиці. І туди він ходив і просив Матку Божу, аби дала єму ЗО золотих. І завше ходив до тієї каплички і молився:
— Матко моя, найдорожча, дай мені ЗО золотих, аби я своїй матці купив хатку. А як не даси ЗО золотих, як буде ринських більше або менше, то не візьму. Він молився у тій каплиці, а жид один слухає і гадає:
— Як він ще колись буде молитися, я зроблю з ним спекуляцію, що він є вірний русин перед Маткою Божою…
Й одного дня прийшов той чоловік до тієї каплиці й молиться:
— Матко моя найдорожча! — кланяється до самої землі, аби ему Матка Божа дала ЗО золотих. І жид той прийшов послухати, що він просить. Взяв і 29 золотих встромив на тичку. Вгорі віконце було розбите і він крізь ту діру мішочок упхав. У хвилини, як той хлоп до І самої землі кланявся і просив…
— Матко Божа, дай мені ЗО золотих!
І мішочок перед ним — гоп! — взяв він той мішочок і дякує матці Божої, що єму вже дала ЗО золотих, котрих ще не рахував. Порахував швидко ті гроші і каже:
— Дякую тобі, Матко Божа, якнайкраще. Вже мені дала 29 золотих, а з ринським мішочком вартує і всі тридцять.
Відходить звідти, а жид каже:
— Ти невірний є, що ти казав і клявся, що не візьмеш, як не буде тридцять рівно, а тепер береш!
Він до жида каже:
— Якби матка Божа дала тридцять, а мішочок ринський, то було би забагато. То вже був би не брав.
А жид казав, що то неправда, що то є єго гроші, аби він єму віддав. А бойко жидові казав, що в жида гроші не просив, а Матка Божа єму дала і по тій церемонії мусив жид поскаржитися до суду. Отже прийшов день терміна, і мав іти жид з тим бойком на термін. А бойко не мав у що вдягнутися, ані взутися. Отже жид каже:
— Мусиш іти!
А він відпирався, що не мав у чому йти. Жид дав єму свої чоботи, і якоїсь там заставу в опанчу загорнуту. Прийшли до суду. Перед суддею казали кожен своє. Жид казав, що то він гроші дав, а бойко казав, що то Матка Божа дала. А жид казав, що Матка Божа жодних грошей не має, а бойко каже:
— То не можуть бути твої гроші, бо ти і далі б казав, що то і опанча твоя, що на мені, і чоботи твої, що на мені. Ну а я таки нічого й не маю. А жид каже:
— Ну на то не має мови, то, може, неправда?
А суддя розгнівався і наказав жида вигнати, а хлопові казав, аби той пішов додому. Так хлоп справу виграв.

Записано Осипом Роздольським у с. Берлин (сучасної Львівської обл.), від Кіндрата Сторожука, в 1894 році. Стиль запису збережено.