Швець і чорт

Материал из свободной русской энциклопедии «Традиция»
Перейти к: навигация, поиск

Швець і чорт


Автор:
Словацкая народная








Язык оригинала:
Словацкий язык



У далекій-далекій країні, десь на краю світа жив собі убогий швець із жінкою. А недарма кажуть, що багаті тішаться грішми, а убогі дітьми, то й у цих двох було діточок, як у решеті дірочок. Спершу шевцевій родині ще сяк-так велося. Швець робив на совість, і люди шили в нього чоботи. Та настали тяжкі часи, увесь край обсіли злидні, і з роботою настала скрута.
То невдовзі стало вже так, що швець не мав до чого й рук прикласти. А як не робота, нічого покласти в рота, то й оселився в їхній хаті голод, діти знай плакали їсти, та так плакали, що в шевця серце краялося з жалю. От коли вже в хаті не було хліба й стільки, скільки муха на крилечку піднесе, нещасний швець геть знемігся від того дитячого плачу. Хоч уже й вуха собі затикав і голову ховав у сіно на горищі. Не знав він уже, де йому й подітись. Отож раз пізно увечері швець, нетямлячись від горя, й крикнув на дітей:
— Що мені, бідному, з вами робити? Бодай би вас уже чорти взяли! Або вас, або мене. Може, тоді мав би я спокій, нехай хоч і в пеклі, аби вас не чути.
Ой лишенько! Сказав сердешний чоботар, чого не слід би говорити. Бо зараз же щось забурмотіло в сінях і ніби загупали кінські копита. Чоботар відчинив двері, у хаті запахло сіркою, а в темних сінях він уже побачив... Кого? Звісно, що нікого іншого як чорта. Очиська витріщені, голова скуйовджена, куценькі ріжки, увесь волохатий, чорний, ззаду довгий волохатий хвіст.
— Ти мене гукав, от я й прийшов,— забурчав чорт.
— Гукав — не гукав, яке тобі діло?—налякався чоботар.— Чоловік часом і сам не знає, що в нього з язика злетить. Ти таки сам подумай, я не знаю вже, як оцю сарану й нагодувать. В хаті, хоч запали, немає ні крихти хліба, ані крейцара, щоб купити тій дрібноті що-небудь на зуб, бо помре з голоду. А як добути грошей, коли не хочеш ні красти, ні оббивати чужі пороги? Ну, скажи!
— Не викручуйся, чоботарю. Збирайся лиш у дорогу!
— Е-е, стривай, небоже, не так швидко! Де це видано, щоб чорт отак задурно забрав людську душу?
— Ну, хай по-твоєму, не хочу бути тобі винним. Кажи, чого хочеш за свою душу?
— Чого хочу? Аби ж я знав,— міркує чоботар, коли враз і надумався.— Вже знаю,— каже.— Принеси мені стільки дукатів, скільки влізе в чобіт, отоді й душа твоя. Тоді вже хоч і бери мене, як дітям моїм буде з чого жити.
— Добре,— чорт йому,— візьми свій чобіт та постав на димарі, а я полечу по гроші.
Та по цих словах і щез, мов не було його. Тільки пекельний дим із хмари валував. А швець і став міркувати:
«Чортисько, мабуть, думає собі, що дешево сторгував душу, і тепер я отак легесенько дістануся йому в пазурі. Еге, промахнувся, небораче, не на тих наскочив. Що б то був за чоботар, аби попустив чортяці верховодити!..»
Тут нашому чоботареві аж танцювати схотілося. Зайшов він до комори, витягнув із скрині старий драний чобіт, та так його вишарував, що й себе в ньому побач'ив, як у дзеркалі. Тоді мерщій з ним на хату. Бо чорт ось-ось знову буде тут. Хоч воно до пекла й назад чи не вдесятеро далі, аніж на край світу, та що це для чорта? Отак, може, як для чоловіка перейти з одного краю села в другий. Та якби він оце не застав у димарі чобота? Ще передумав би, зоставив би чоботаря чоботарем, нехай терпить нужду і слухає дитячий плач, поки й пропаде з розпачу.
І добре швець розмислив. Бо ледве поставив чобота в димар, як знявся страшний вітрюган, і чорт був уже тут із повним мішком за плечима.
— А що, чи не дуже я барився?—зареготав дідько.— Як бачиш, дукатів приніс чималенько. Це про той випадок, якби тобі трапився надто великий чобіт. Та, гадаю, в цей більш як жмень п'ять не ввійде.
— Ану лишень спробуй, приятелю. То він тільки на око не дуже великий, а насправді всього твого мішка на нього не вистачить.
— Та не балакай, ось дивись!
Чорт розв'язав мішок і надсипав з нього стільки, скільки, на його думку, могло ввійти в чобіт. А що було темно, як у вусі, то вхопив він за халяву — пересвідчитися, чи вже повний чобіт. Та де там! Здалось йому, чобіт геть порожній. Дідько сипав та й сипав, а гроші летіли в чобіт, як у бездонну криницю. Мішок був уже майже порожній. Тоді чорт схопив його за ріжки й останні дукати дзенькнули й упали в чобіт, мов камінь У воду.
— Це не по-доброму,— промимрив злісно чорт.— Бо мішок з дукатами був у кілька разів більший од чобота.
— Чи я тобі не казав, що цей чобіт тільки здається маленьким,— захихотів чоботар.
— Ну, добре. Я й з двох мішків не забіднію. Буде твій чобіт повний, а ти будеш мій.
— А що ж, буду, буду. Тільки спершу виконай умову.
— Це для мене найлегше. Ось побач, я зараз і назад.
І чорт знову щез, а за хвилину прилетів з другим мішком, повним дукатів. І все повторилося. Чорт сипав, хапав за халяву, не намацував у чоботі грошей і трусив мішок, поки в ньому не лишалося ані дуката.
— Ну його к бісу! Тут щось не так!
— Як-то не так! Промахнувся, братику? — всміхнувся чоботар.
— Ну, добре ж. Я не пошкодую й третього мішка, а таки ти од мене не одкрутишся.
— Ну, коли так...
Та чоботар не доказав. Чорт подався до пекла по третій мішок дукатів. Він квапився, поки не заспівав півень, бо тоді було б йому не до шевця, самому був би край. За хвилинку він уже вернувся й знов сипав і сипав, але чобіт усе був порожній. От став він носити мішок за мішком, та знай сипав гроші в чобіт, і все марно. Розпалився дідько та й забув про час, думав, щоб тільки не проґавити чоботаревої душі. Та й незчувся, як настала та хвилина, коли півень провіщає добрим людям день. Ледве той закукурікав, як чорт завив од злості і розлився на коломазь.
Чоботар на радощах аж потер руки. Зібрав він дукати, що якось там зачепилися в халяві чобота, й побіг до пекаря. Накупив свіжого хліба, далі постукав до крамаря, щоб продав йому житньої кави, і коли діти прокинулись, то на столі стояло вже готове снідання. Потім усі вибралися до міста, купили кожному новеньку вдяганку і з кошиками, повними харчів, що стало б їх на цілий місяць, вернулись додому. Але не треба було такого великого запасу. Часи змінилися, злидні втекли не тільки з чоботаревого дому, але й з усього села й з усього краю. До шевцевої хати завітали нові гості — радість і веселощі. Замовників тепер було доволі, а де є праця, там є й плата. То й не треба було шевцевій родині бісівських дукатів. Хоч була їх сила, хто б його й лічив!
А як їх стільки в один чобіт влізло? Отож-то! В чоботі не було ані однісінького. А де ж ділися? Ну, де — в димар, а звідти попадали в хату. А чом не зосталися в чоботі? Ну, як вам оце сказати? Бо той чобіт, як ви вже й самі здогадались, був голодний. Завжди просив їсти,— як у нашому селі кажуть про драний чобіт. Ото він саме такий і був. Швець, перш ніж поставити його в димар, зірвав підметку, і чорт міг сипати в нього дукати, скільки здужав, хоч би й до судного дня, а чобіт усе був би порожній.