Як яйце мандрувало

Материал из свободной русской энциклопедии «Традиция»
Перейти к: навигация, поиск

Як яйце мандрувало


Автор:
Словацкая народная








Язык оригинала:
Словацкий язык



Як яйце мандрувало? Ну, йшло собі, як усі на світі ходять: котилося! Котилося, куди легше, де б у щось тверде не вдаритися. Та й було це в давню давнину, то й не дуже розпитуйте, що та як. Буде й того, що казка вам скаже. Отож у давню давнину пішло собі яйце мандрувати та й зустріло рака.
— Куди йдеш?— питається яйце.
— А ти ж куди?— і собі каже рак.
— Я йду мандрувати.
— То й я не буду гірш од тебе, піду й я! От уже їх двоє, а вдвох воно й сміливіше. Ідуть вони та й ідуть, аж зустрічають качку.
— Куди йдеш?— питається яйце.
— А ви ж куди?— і собі каже та.
— Ми йдемо мандрувати. Ходи з нами, та буде нас троє. Качечка пристала, от уже їх троє. Ідуть вони та й ідуть, аж зустрічають індика.
— Куди йдеш?—питається яйце.
— А ви ж куди?—і собі каже той.
— Ми йдемо мандрувати. Ходи й ти до гурту!
Індик пристав, от уже їх четверо.
Ідуть вони та й ідуть, коли зустрічають коня.
— Куди йдеш?—питається яйце.
— А ви ж куди?—питає й кінь.
— Ми йдемо мандрувати. Ходи з нами, та буде нас п'ятеро.
І кінь іде, от уже їх стільки, як на руці пальців. Ідуть вони та й ідуть, коли зустрічають вола.
— Куди йдеш?—питається яйце.
— А ви ж куди?— і той собі.
— Ми йдемо мандрувати. Ходи з нами, мала купа—не велика.
Віл пристав, от уже їх шестеро.
Ідуть вони та й ідуть собі гуртом, аж зустрічають іще півня.
— Куди йдеш?—питається яйце.
— А ви ж куди це розігналися?— й собі питає півень.
— Ми йдемо мандрувати. Ходи, буде нас семеро! От і добре. Тепер уже всі семеро добрих приятелів зібралися разом. Мандрували вони собі, мандрували, багато чи мало, аж ось у ялиннику їм смеркло, не видно, куди ступити, а були вони вже й голодні. Де ж його прихилитися? Як попоїсти? Отут-то треба було неабиякого розуму! Та яйце мало розуму на всіх. Послало воно півня на гінку смереку, й той далеко в темнім лісі вглядів світло та аж закукурікав на радощах. А яйце й каже:
— Ну, лети ж тепер хутенько на те світло, та й показуй нам дорогу, а ми йтимем за тобою. І хай би там хоч і чорти жили, а мусять нам дати попоїсти, мусять нас і переночувати.
От полетів півень, а за ним рушили всі, наче на своє добре. Знайшли вони в лісі хатку, ото там і світилося. Яйце сказало коневі, щоб той постукав у двері. Кінь постукав, аж виходить з хатки стара баба:
— А чого вам? Що ви тут шукаєте? Ану, забирайтесь геть, бо мої хлопці як прийдуть додому, то вас усіх на порох зітруть!
— Ех, зітруть—не зітруть, ти про те не дбай, а дай нам, сімом приятелям, попоїсти,—каже яйце.
— А бодай вам се та те! Для таких, хтозна-яких, з усього світу позбираних голодранців, немає в мене нічого,— розсердилась баба.
Тоді яйце звеліло волові, щоб узяв бабу на роги та й одніс у ліс. Віл те й зробив, укинув її в якусь яму та й назад прибіг.От увійшли вони всі в хатку, аж бачать там стіл, накритий на сімох, а на столі—й печене, й варене! Бо там жило семеро розбійників, от баба їм і наладнала добрячу вечерю.
А ті розбійники вже й вертають, з галасом і громом, аж ліс тріщить.
Що тут робити? Добра рада багато варт, от яйце зараз-таки й дало раду. Півневі звеліло злетіти на горище на бантину, вола поставило в сінях, коня в хаті за дверима, індика послало на піч, качку під лавку, рака в глечик на столі, а само зарилося в попіл. Світло погасили.
От розбійники підходять—бачать, що в хаті не світиться.
— Чи баба заснула, чи що?— балакають собі.
— А зараз побачимо що! Тільки ви тут трохи почекайте,— каже найстарший розбійник та й рушив у хату. Ввіходить у сіни. Аж віл його взяв на роги та й кинув крізь одчинені двері в хату. А там з-за дверей кінь як бухне його копитом!
— Що воно за дідько?—розсердивсь розбійник.—Ось я тобі зараз присвічу під око!—Та й підскочив до печі жар роздмухати.
От розгорнув він попіл та й став дмухати, а жар і припік яйце. Тут воно як чмихне: «Фу!», так і засипало йому очі й лице гарячим попелом. Мов підстрелений, скочив він до глечика промити очі, та лиш зачерпнув рукою, рак як схопить його клешнями за пальці. Розбійник одсмикнув руку, перевернув глечика й наробив великого шелесту. На той шелест качка стріпнула крильми та як закричить: тах, тах, тах! Індик на печі залопотів крильми, забив своїми лапами-лопатами й, киваючи головою, загургикав: гур-гар, гур-гар! Тут кінь ще раз добряче вбрикнув розбійника по спині задніми ногами й витурив у сіни, а там його знов віл узяв на роги та й викинув аж надвір. А тут іще й півень на бантині як закричить на все горло: кукуріку, кукурі!.. Побитий, потовчений, пригнався переляканий розбійник до своїх:
— Ну, що там діється?—питають його. А той одним духом:
— Ой лишенько, там щось страшне! Ледве хотів я увійти навшпиньки в хату, коли вони так мене туди й штовхнули поміж себе. Я до печі роздмухати жар, щоб хоч побачити, що воно таке, коли тут—фу!—стрілець мені просто в лице з-під комина, добре хоч очі цілі; простягнув я руку до глечика, щоб промити очі, аж там кравець трохи пальців ножицями не одчикрижив; а тут ткач з-під лавки як ужарить мене з маху човником, та ще й кричить: так, так! А пекар з печі як загримотить на мене лопатами та все приказує: удар, удар! Коли це з-за дверей вискочив чоботар, бахнув мене щосили копилом та й витурив у сіни. А там шельма хлібороб узяв мене на залізні вила та й викинув з хати. Щастя моє, що не дався йому закинути мене на горище, до вже готової шибениці, де чекав на мене кат, гукаючи; куди, куди, сюди його, сюди!
Не стали ж розбійники ждати, поки все те на них з хати висипле, а ноги на плечі та відтіль, покинувши всю готовизну, що коли награбували. А наші побратими—семеро добрих майстрів свого діла, посідали собі до столу, їли, пили, гуляли, поки й годі сказали. Тоді вже кожен знов пішов своєю дорогою, та й не знаю, коли вони знову зійдуться докупи, щоб отаке втнути.