Янек

Материал из свободной русской энциклопедии «Традиция»
Перейти к: навигация, поиск

Янек


Автор:
Чешская народная








Язык оригинала:
Чешский язык



Розповім вам про Янека, як ви досі про нього не чули. Жив собі один бідний вугляр і мав восьмирічного сина Янека. Вугляр той був уже чималий час вдівцем, і хлопець цілком перейшов на його руки. Учитися малому не дуже хотілось. Пас собі кози та в лісі тинявся, та й усе. А роки йшли, і хлопець ріс, був уже таки й величенький. От якось узяв він та й загнав двійко тих кіз бозна-куди до лісу. І на обід не прийшов. Кози шукали собі ласощів. Еге ж, еге ж, кози дуже ласі, абичого ще й не їстимуть. А Янек там собі бавився, зробив на кротовині квітничок, посадив квіточки, потім набрав у шапку води й добре їх полив. І спало йому на думку: от якби знайти в лісі квітку, що він колись про неї чув. Певно ж, десь є ще такі. Покинув він кіз, нехай собі пасуться де хочуть, а сам далі та далі в ліс. Коли бачить там, у молодому підліску, якусь сиву пташку-щебетушку,— все вона над ним літала, наче щось сказати хотіла. Надлетить і знов до нього, так ніби кудись його веде. Янек дивувався: чого пташка хоче? Та все йшов за нею, поки опинився біля отвору ніби в якусь печеру. (А хто знає, що там могло бути?) Коли дивиться,— аж заблудився. Дороги ніде не видно. Він тоді не стерпів:

— От капосна пташина! — каже.— Тепер зовсім не знаю, де це я. Коли летить та пташка, у дзьобику прутик несе, пурх—і поклала того прутика йому під ноги. Тоді знов злетіла вгору, до розколини у скелі, сіла там. І стала щебетати, та так якось солодко. Янек узяв прутик і, як чув колись, так і зробив: ляснув тричі по скелі, а вона так і відчинилась перед ним, неначе ворота. Постояв він, подивився, а далі й посмілішав. Як всі хлопці, скрізь усе хотів пронюхати. Ото наважився та й пішов крізь ті ворота далі. Коли це зробилося так темно, що не вгледів би, якби хто й ляпаса дав, і опинився Янек у якімсь незнайомім краї. Аж ось знов стало видно, і побачив він кругом такого багато квіток. А між тими квітками чимчикують манісінькі чоловічки, кожен не більший од півлітрової пляшки. Як то кажуть, поросяті по коліна. Янек вибалушив очі та й не дише. А трохи далі — скляний замок, та так весь блищить, аж голова йде обертом. А що вже той садок, ті квіти — все оте. Бодай на таке диво й не дивиться! А тих, кажу вам, малих чоловічків аж кишіло там, як мурашви, і кожний був як два складаних ножики. Та все собі вони з чимсь поралися. Аж ось де не взялася там золотокоса дівчинка й питається його: — Чого ти тут шукаєш? А Янек усе дивиться. Далі й сказав їй: — Шукаю своє щастя, більш нічого.— Отаке спало йому на думку! — То ходімо зі мною, ми тобі дещо дамо. Щось знайдеться для тебе,— і взяла його за руку. Ото йдуть вони, а Янек і питається: — Як тебе звати? — Мене кличуть Цілинка,— одказує.— А є в мене ще дві сестри. Я дбаю про здоров'я. — А ви що тут — нездужаєте? — Де там! У нас такого не трапляється. Ми тільки помагаємо вам, тим, що нагорі. — А як? — О, про те не турбуйся. Ось на тобі таке зернятко,— та й подала йому ніби мигдалевий горішок,— що як буде тобі чогось треба, кинь його на землю, то я зараз і прийду. Тільки гляди, щоб ти його добре сховав. Ідуть далі й прийшли до другого квітника, коли й тут повно квітів, та ще кращих, ніж у першому. Там господинею була старша Цілинчина сестра. Звали її Мілинка. Вона повертала очам зір. І така була моторна, що скрізь її було повно. Вона ніби аж літала на склянім помості й розсипала круг себе перлини, котрі так блищали, мов сліпучі іскорки, наче хто зірки розсипав. І лежало їх там стільки, що хоч збирай кошиками. Янекові так усе сподобалося, а надто перлинки. Він і подумав: «От якби дала мені одну на згадку! Що там їй одна перлина!» Вона й кинула йому одну, а як він спіймав її, дівчина й каже: — Сховай цю перлину. Як буде тобі колись мене треба, кинь її на землю, я й прибуду. От ідуть вони далі, коли чує Янек спів і сміх. — Що то? Хтось співає? — Ми йдемо до нашої найстарішої сестри, яка зветься Лілинка. Вона береже скарби. Кого зачарує, той весь час сміється і співає. Ось прийшли туди, а Янек знай крутиться на всі боки, кортить йому побачити скарби. Лілинка зірвала розквітлу троянду й каже йому: — Сховай її в кишеню, даю її тобі на згадку. І Янек враз почув, що в кишені задзенькало, аж мусив її руками притримувати, так роздалась. Дівчата водили його всюди, коли враз узяла його така туга, що нічого вже йому не треба, аби тільки повернутися додому. — Тобі в нас не до вподоби?— питають дівчата. — Та ні,— каже Янек,— тільки хочеться мені додому. Недарма кажуть, скрізь добре, а дома найкраще. Тим його й не повели далі до замку, а сказали: — Ну то не барися більше, вертайся мерщій. Тільки те, що ми тобі дали, добре сховай. Знов зробилося довкола темно, Янек і не схаменувся, як знов опинився перед брамою, і за мить був уже по той бік. А там на нього чекала сіра пташка й вивела його туди, де він хотів. Тоді він ще побіг, та зупинився аж під своїми дверима і все думає, як-то зрадіє тато, коли висипле він йому на стіл гроші. Аж дивиться— двері замкнені, вугляра ніде немає, ані кіз. Може, тато пішов його шукати? Янек радів, що знову в себе дома. Та подивився на ту хатину-пустку... Що його тут жде? Жити в злиднях до смерті? От він і каже сам до себе: «Е, що там, піду в світ!» Та й хто б став йому за те дорікати? Зав'язав гроші у вузлик та й подався мандрувати. Іде все містами, що одне більше за друге. Він усюди зупинявся послухати щось новеньке. Так дістався до королівського двору. Аж дивиться, а там усе повите чорним і всюди такий смуток, наче перед похороном. Розпитав він якогось чоловіка, що воно, а той йому й розказує: — Еге ж, велика в нас журба. У нашого короля дочка нездужає, і нема такого лікаря, щоб допоміг, їй, бідолашній. Янек і подумав: ану ж спробую щастя. Поміркував трохи, набрався сміливості та й побіг сходами до замку. Каже, що, мовляв, я лікар з Індії. Його й пропустили нагору, а там усі ходять так, що й дихати бояться. Завели його до короля, той йому й каже: — Ох, мій голубе, я вже не знаю, що й робить. Таких, як ти, було тут п'ятдесят, а може, й більше. Хтозна, чи ти що вдієш. Та коли ти так здалеку прибув, то спробуй, якщо зарадиш, я не пошкодую і півкоролівства. От і повів його до кімнати, де була принцеса. Ох, люди добрі, яке ж то було сумне видовище. Вже гірш нездужати не можна було, як та королівна, от ніби самий біль, а не людина. Янек наказав, щоб усі вийшли. А сам собі думає, як йому звідси вибратися, коли часом не поможуть принцесі його ліки. Як зосталися вони удвох із нею, він узяв зеренце та й кинув додолу. Упало воно,— і враз з'явилася золотокоса дівчина Цілинка й каже: — Навіщо ти мене кликав? — Щоб принцесу вилікувала. Дівчина метнулась до принцеси, узяла її за руку, тричі потиснула і поцілувала, ніби квіткою торкнулася. Янек і не озирнувся, а вона вже й зникла. Принцеса ж поворухнулась, повернулась на один бік, знов на другий, стало їй так легко, і скочила вона з ліжка. Тільки нічого не бачить, ніби щось очі їй заслало. Янек тоді вийняв перлинку й кинув додолу, і враз з'явилась друга дівчинка, Мілинка, й каже: — Навіщо ти мене кликав? — Принцеса вже видужала, але з очима у неї недобре. Чи не могла б ти їй допомогти? Мілинка повернулась до принцеси і тричі провела маленьким пальчиком по її скронях і очах туди й сюди. Не встигли їй подякувати, як вона вже зникла. Принцеса враз прозріла та й побачила перед собою вродливого юнака. На радощах вона не могла вимовити й слова. Що там і казати! Подали вони одне одному руки і вийшли з кімнати. І розійшлась та новина по всьому замку. Усі нетямилися з радості. А найдужче радів король,— не знав, плакати йому чи сміятися від щастя. А як трохи заспокоївся, то й каже: — Нема в світі такої нагороди, щоб тобі віддячити. Те, що ти зробив, варт більше, ніж все моє королівство. Узяв обох за руки, пригорнув до себе й каже: — Будьте, діточки, щасливі вдвох довіку! Все скінчилось так, що кращого й сподіватись годі, справили весілля — такого ніхто не бачив і ніколи не побачить. Цілий місяць грала музика, пили й гуляли. А після весілля взяли до себе старенького вугляра і жили тихо й мирно довгий вік.