Ян, вуглярірв син

Материал из свободной русской энциклопедии «Традиция»
Перейти к: навигация, поиск

Ян, вуглярірв син


Автор:
Лужицкая народная








Язык оригинала:
Сербохорватский язык



В лісовому лужицькому селі жив собі колись вугляр. Мав він у лісі вуглепальню. Були йому біля неї в поміч двоє синів: Юро та Ян. Ян рубав у лісі дерево й випалював вугілля, а Юро возив до міста продавати. Мав собі готові гроші, аби схотів, то в неділю й до корчми заверне. А Ян день при дні мусив гарувати в лісі, світу сонця не бачачи, а про гроші — то годі й думати. Надокучило йому таке життя, надумав він пошукати собі служби деінде. Проте батько його не пускав, а сказав так:
— Віднині їздитимете до міста обоє по черзі, от кожен і матиме свій власний заробіток.
Так Ян уперше вийшов з лісу і опинився в місті. Високі будинки й гарно вбрані люди дуже його здивували. І так все те йому сподобалося, що він би залюбки лишився в місті жити. А ще як пішов до замку продати своє вугілля, то аж рота роззявив із дива,— так там було гарно,— а тоді й каже одному з челядників:
— Та й славно ж тут у вас! Я б залюбки тут жив! Челядник і розказав про це панові, й той прийшов подивитися на хлопця.
Вподобав Яна пан, бо був парубок високий на зріст і на розум бистрий. От пан і каже:
— Йди до мене на службу, коли хочеш. Але спершу нехай твої батько з матір'ю дозволять.
Ян дуже зрадів. Пан дав йому два талери завдатку і послав додому спитатися батьківської згоди. От пішов Ян від палацу та, завернувши у місті до однієї корчми, прогуляв там цілий день. У веселій компанії пропив і тих два талери завдатку.
А в тій корчмі сидів один селянин, що дуже собі сподобав гніді коненята в Яновому возі. От він і спитав, чи не продав би хлопець пристяжного. Ян спершу слухати не хотів. А селянин усе не одступається, потроху набавляє грошей, а далі вже купує обох коней укупі з возом. Не встояв і таки продав тому селянинові за добрі гроші своїх коней зі збруєю та возом. З грошима він міг добре розглянутися в місті, бодай недовгий час жити собі, нічим не журившись.
Коли ж грошей не стало, подався він до палацу і сказав, що вже готовий стати на службу. Пан звелів одягти його челядником і щонайперше послав до школи— нехай він навчиться читати й писати та ще дечого, потрібного для служби. Ян навчався пильно, поки й закінчив науку. Тоді пан узяв його до своїх покоїв і зробив камердинером. Прослужив там Ян чимало літ, дуже йому добре там здавалося.
Одного разу зібрався пан кудись їхати. Доручив Янові доглядати палац, віддав йому всі ключі та й каже: — По всіх покоях ходи і скрізь пильнуй ладу. Не відмикай тільки ніколи оцієї шафи, бо буде тобі лихо! Та й поїхав собі.
От лишився Ян глядіти палац і скрізь усьому давав лад. Та не мав він собі спокою через оту шафу. День і ніч усе думав, що ж то в ній таке, а то вже й не відходив, і очей з неї не зводив. Поки-таки одного разу взяв ключа та й одімкнув шафу. Дивиться, аж там — усякого добра, а на самому споді—невеличка скринька. От він узяв її й помаленьку одчинив віко. Коли шасть звідтіля мала біла мишка та й утекла. Перелякався Ян — що ж тепер буде? Другого дня приїхав пан додому й одразу про все довідався. Як розгнівався ж він на Яна, забрав у нього гарний одяг, а йому кинув брудне вуглярське шмаття й порожню торбину, заплатив за службу та й вигнав з палацу. Став
Ян та й не знає, що його діяти. Додому вертатись ніяк, бо коней продав. Думав-думав, куди поткнутися, а далі й каже сам до себе:
— Ет, що там! Адже маю якісь гроші! Піду собі в світ!
Ішов він, ішов та зайшов у такий ліс — ні кінця йому, ні краю — та й збився з дороги. Довго він блукав тим лісом навмання. Вже йому і їсти схотілося, коли тут і ніч настала. От дивиться він — десь далеко блищить світло. Надійшов туди, аж бачить великий замок, і в усіх вікнах світиться. Тільки ніяк ближче підійти," бо там викопаний рів широкий. Пішов Ян понад тим ровом — коли вгледів місток невеличкий просто до дверей. Постукав він раз, удруге, втретє — все дарма. Тоді він давай сам відчиняти — а двері й не замкнені. От увіходить. Всюди світло ясне горить, а ніде нікого немає. Прочинив він якісь двері. Коли там серед того покою стоїть стіл, заставлений смачними наїдками. Але й тут ані лялечки. Ян був дуже голодний, сів до столу й заходився їсти. Наївся досхочу, і так йому схотілося спочити в м'якенькому кріслі; він і сів, а що був дуже натомлений, то хутко й заснув.
Через годину прокинувся — ніде нікого не видно. Ввіходить у велику залу—й тут ані душі! Зазирнув іще до одного покою — а там стоїть застелене білим ліжко. Не довго думавши, ліг Ян на те ліжко, міцно заснув і проспав аж до ранку.
Прокидається — аж йому все вже готове, що треба. У одній світлиці на столі стояло снідання. От він поснідав та й пішов з покою до покою, шукаючи господаря. Але дарма. В однім покої лежало для нього пишне вбрання. Він одягся в нього, а своє брудне вуглярське шмаття скинув. Ще далі в покої знайшов купу золота, дорогого каміння та всяких прикрас.
Набрав Ян того добра стільки, скільки влізло в його торбу, і чимдуж кинувся геть із того замку. Аж ось таки вибрався Ян із великого лісу—аж бачить зелену гарну луку. «Тепер я багатий, пишно вбраний пан,— подумав він.— Треба мені й ім'я собі гарне прибрати. Назвуся хіба князем із Зелених Лук». Рушив він далі і за якийсь час прийшов до великого міста. Тут найняв собі кімнату в найкращому заїзді, справив ще кращу одежу і пишну карету з кіньми й візником. Як треба йому грошей, то продасть собі який дорогий камінь. От як попродав усі менші, то надумав продати великий камінь. Але кожному бракувало грошей, щоб заплатити, довелось розбити його на менші шматки й так продавати.
У тому місті жив король, що мав дуже гарну дочку. Вона враз примітила такого пишного прибульця й почала розпитувати, хто він. їй і кажуть:
Це гість-небуван,
пребагатий пан.
Ніхто його ближче не знає,
а добра він усякого має!
Певно, йде воно з гарних рук.
А зветься він князь із Зелених Лук.
От королівна й звеліла просити Яна до замку. Дуже й вона йому сподобалася. Став він вчащати до замку. І так-то вже припав королівні до смаку, що й годі. Покохали вони одне одного і от справили в замку бучне весілля й запросили силу-силенну гостей. Стали молоді жити в щасті та в добрі. Проте королівна й досі нічого не знала про Янів рід, про його батька з матір'ю, а він усе собі мовчав про них. От якось почала вона розпитувати, а що Ян дуже її любив, то й усе розказав: про свою молодість, про батька з матір'ю, про те, як був у лісі вуглярем, про свої витівки й пригоди.
Тоді королівна й каже:
— Чого ж твоїм батькові й матері жити в нестатках і тяжкій роботі? Чи не краще їм буде з нами? Поїдь-но та привези їх сюди!
Ян спершу не хотів, та королівна кожнісінький день знімала про те мову, й він погодився. Узяв з собою дванадцятеро драгунів і вирушив у далеку й небезпечну подорож. Багато днів вони їхали, аж приїхали до великого лісу. Коли схопилась люта буря, стали вони шукати притулку та й прибились до самотньої лісової корчми. А що злива не вщухала, довелось там і заночувати, їм дали добру вечерю й нічліг. Яна з служником відвели до окремої кімнати. Увечері прибуло більше гостей. Ян грав з ними в карти, але все, що виграв, повіддавав їм назад.
Уночі під дверима Янової кімнати раптом знявся ґвалт і крик. Хтось гатив у двері, гукаючи: «Відчиняй! Відчиняй!» Служник підійшов до дверей та й питається:
— Хто там? Чого вам треба?! Коли знову:
— Відчиняй, бо двері виб'ємо! Були то розбійники.
От звелів Ян відчинити двері. Розбійники з отаманом вдерлись до кімнати.
Підступив той отаман до Яна з накритою таріллю в руках та й каже:
— Ось тобі твоя печеня! Не буде вона така смачна для тебе, як учорашні наїдки, краще тобі заплющити очі, ївши. Тільки швидше!
Та не схотів Ян заплющувати очі. От зняли з тарелі хустку — а там лежить заряджений пістоль, і мусить Ян з нього застрелитись.
Став тоді Ян проситися в розбійників, віддавати їм усе, що мав. От забрали вони його пишне вбрання, йому ж дали якесь старе лахміття та й пустили. Драгунів його ще перше за нього сонних полонили. Довго довелось Янові мандрувати пішки, поки він дійшов до свого рідного села. Батько з матір'ю все гнівались на нього за тих коней. Як прийшов він до них весь обідраний, вони його й на поріг не пустили. Довелось йому шукати собі в селі служби. Аж ось найняв його сільський староста пасти свиней. Нужденне було йому життя!
А тим часом королівна, давно не мавши ані звісточки від чоловіка, дуже стурбувалася й пішла до батька. Той і каже:
— Спіткало, певно, князя із Зелених Лук якесь лихо! От стали вони радитися, що робити.
Взяла тоді королівна сотню війська й вирушила з ним шукати свого князя. В кожному селі розпитували, чи не було його там. Аж ось вони зайшли у великий ліс. Коли ж і їх тут захопила буря. Довелося стати табором. Вояки виходили все довкола й натрапили на лісову корчму. От увійшла туди королівна та й знайшла клапоть князевого вбрання. Старший над вояками звелів обнишпорити всю корчму, а сам послав верхівця до найближчого міста ще по військо. Того ж вечора прибуло їх ще дві сотні. Перешукали пильно корчму й увесь ліс і знайшли розбійницький табір. Почалася тоді люта січа, і розбійників було подолано. Добру сотню їх узято в полон. Знайшли й декотрих з Янових полонених драгунів, а ще взяли розбійницький скарб. Драгуни розказали, як усе було, й сказали королівні, що князь є живий.
Другого дня рушили вони далі. Королівна вислала кількох вояків до чоловікового села, щоб знайшли добрий нічліг для неї та її людей. От їдуть вони понад тим полем, де Ян пас свиней. Як побачив він їх, то й подумав, що йдуть його визволяти. Він дуже зрадів і трохи був не кинувся їх обіймати, коли згадав про своє лахміття та й завернув мовчки до своєї служби. Аж ось приїхала до того села королівна з своїм військом.
Вояків розвели по господах, а вона з почтом завернула до вугляревої хати. Янові батьки перелякалися й не хотіли її пускати.
Ми люди бідні,
в нас хижка маленька,
убога й тісненька.
Та й харчу негусто:
картопелька й капуста та й більш нічого.
Але королівна таки стала в них, сказавши, що нехай не турбуються їжею, бо вона взяла в дорогу харчів. Ото як розташувалися вони, королівна й питається старих батьків:
— Хіба ви не маєте дітей? Вугляр каже:
— У нас двоє синів: один нам за помічника при вуглепальні й саме повіз продавати вугілля. А другий — ледащо, цілий вік з ним клопіт. Колись був навіть коней наших продав разом з возом та й десь повіявся.
— Де ж він тепер?— питає королівна.
— Та недавно вернувся голодранцем і ще гіршим ледащом. Тепер пасе свиней у тутешнього старости. Королівна й дивується:
— Коли він дужий парубок, то чи не знайде собі кращої роботи? А покличте його сюди!
От послали переказати свинопасові, щоб ішов мерщій додому. А він так і не прийшов.
— От бачте,— каже мати.— Той волоцюга й слухати нічого не хоче! Йому краще з свиньми!
Послала тоді королівна кількох вояків, щоб привели пастуха силою. Так вони й зробили. От увійшов пастух до хати, королівна й піднесла йому склянку вина. А він схопив у неї пляшку з рук і тут-таки випив усю до дна. Мати аж руки заломила:
— Ой, людоньки мої, який же й нечема! А королівна всміхнулася та й каже:
— Нічого, в мене ще є вино! А тоді до свинопаса:
— Дай-но я на тебе подивлюся — чи підходиш на вояка?
Оглянула з усіх боків та:
— От добре! Якраз підходиш! Зараз тобі дадуть убрання, стоятимеш ще з одним вояком на варті перед хатою.
От принесли вбрання та й поставили Яна вартувати. Увечері його товаришеві дали випити сонного зілля. Той і заснув, а Ян кинувся до кімнати своєї дружини. Як же вони обоє зраділи! Королівна загадала зараз-таки принести чоловікові інше убрання. А тоді й розказав він їй усі свої пригоди.
Вранці сидять вони обоє, снідають, коли ввіходить до світлиці мати Янова. Увійшла вона, стала та й дивується, побачивши у себе в хаті такого пишного пана. Королівна її й питає:
— Учора ввечері поставила я біля хати двох вартових. То один десь подівся. Чи не знаєте ви, де він?
Мати каже:
— Я ж вам казала, що він ні до чого не дотепний! Напевно, пішов у поле до своїх свиней.
Тоді озвався Ян:
Чи ви, мамо, такі старі стали,
що ви мене, мамо, не впізнали?
Не дивіться, що я такий пан,
— я ж бо, мамо, ваш синочок Ян!
Тут стара як придивилась до його обличчя, то за малим не зомліла з несподіванки. Ян підбіг до неї, схопив, обняв матір. Надійшов батько та й собі ніяк не міг повірити, що їхній син став таким пишним паном. Розповів їм все, як було, а як батько з матір'ю тільки хитали головами з дива, королівна свідчила, що все те правда. Коли ж Ян запросив батьків переїхати жити до замку, старі відмовили, що воліють лишитись у селі зі своїм родом. Тоді Ян звелів поставити їм нову гарну хату і дав їм стільки грошей, щоб вони віднині нічим не журилися. А тоді справив щедрий бенкет для всього села, і було там таких наїдків і напитків, що всі й досі пам'ятають про той бенкет і про того князя із Зелених Лук.