Бiла качечка

Материал из свободной русской энциклопедии «Традиция»
Перейти к: навигация, поиск

Один князь узяв шлюб iз красною князiвною i не встиг ще надивитись на молоду дружину, не встиг з нею нагомонiтися, не встиг її наслухатись, а вже мав з нею розлучатися: мусив рушати князь у далеку дорогу, покинути дружину саму. Що тут вдiєш! Кажуть, вiк обнявшись не просидiти.
Довго плакала княгиня, довго князь її утiшав, наказував не полишати високих теремiв, не ходити на посиденьки, з лихими людьми не знатися, лихих порад не слухати.
- Добре, - каже княгиня. - Усе зроблю, як велиш. Поїхав князь, а вона зачинилася у своїх покоях i не виходить. От минув якийсь там час, аж приходить до неї молодиця, з виду - проста i привiтна. А насправдi то була вiдьма.
- Чого, - каже, - нудьгуєш? Вийди, на бiлий свiт поглянь, садочком раз-другий перейдись, журбу розвiй.
Довго княгиня вiдмовлялася, не хотiла, а потiм мiркує собi: садочком походити не грiх, - i пiшла.
Було там озерце з джерельною кришталевою водою.
День такий спекотливий, - каже вiдьма, - сонце пече, а водиця студена так i хлюпоче. Чи не скупатись нам?
- Нi, нi, не хочу! - княгиня їй. А сама подумала: воно й скупатись не грiх!
Скинула сарафан i стриб у воду. А вiдьма лясь її по плечi.
- Пливи ти, - каже, - бiлою качечкоюi .
I попливла княгиня бiлою качечкою.
Вiдьма швиденько вбралася в її одежу, причепурилась i сiла чекати князя. Тiльки пес гавкнув, дзвiночок теленькнув, вона уже бiжить назустрiч, кинулась до князя, цiлує, милує. Вiн зрадiв, руки простяг, пригортає її - йому й на думку не спало, що це не його дружина. А бiла качечка знесла яєчка, вивела дiток: двох гарних, а третє - недолугеньке.
От виросли вони, стали по озерцю плавати, золоту рибку ловити, клаптики збирати, жупанцi зшивати, вихоплюватись на бережок та позирати на лужок.
- Ой, дiтки, не ходiть туди! - наказувала їм мати.
Але дiтки не зважали; сьогоднi пограються на травi, завтра побiгають по муравi, далi, далi - i якось прийшли аж до княжого двору.
Вiдьма їх упiзнала одразу, зубами заскреготiла. Покликала дiток, нагодувала-напоїла i спати поклала, а далi звелiла розпалити вогонь, почепити казани, нагострити ножi.
Лягли два братики та й поснули. А недолужко, якого, щоб не застудити, мати наказала їм у пазусi носити, - то вiн не спить, усе чує та бачить.
Серед ночi пiдiйшла вiдьма до дверей i питає:
- Дiточки! Ви спите чи не спите?
А недолужко їй: - Ми спимо - не спимо, думу думаємо, що хочуть усiх нас порiзати; вогнi розпалено калиновi, казани пiдвiшено киплячi, ножi гострять сталевi!
- Не сплять!
Пiшла вiдьма, походила-походила, знов пiд дверi:
- Дiточки! Ви спите чи не спите?
Недолужко їй знову:
- Ми спимо - не спимо, думу думаємо, що хочуть усiх нас порiзати; вогнi розпалено калиновi, казани пiдвiшено киплячi, ножi гострять сталевi!
<Чому ж то все один голос чути?> - думає вiдьма. Прочинила тихцем дверi, бачить: обидва брати сплять мiцним сном. Провела вона над ними мертвою рукою - вони й переставились (вмерли).
Вдосвiта бiла качечка кличе дiток: дiтки не йдуть. Вчуло бiду її материнське серце, стрiпнулась вона й полетiла на княжий двiр.
А там бiлi, як хустиночка, холоднi, як крижиночка, лежали один побiля одного її синочки.
Метнулась вона до них, крильця розпростерла, дiточок обхопила i людським голосом заквилила:
Кря, кря, мої рiднi синочки!
Кря, кря, мої голубочки!
Я нуждою вас виходжувала,
Я сльозою вас випоювала,
Темнi ночi не досипала,
Солодкого кусеня не доїдала!
- Жiнко, чуєш, - яка дивовижа? Качка промовляє людським голосом, - каже князь.
- Це тобi причулося. Накажи її з двору прогнати. От качку проганяють, а вона облетить кружка та й знову до дiток:
Кря, кря, мої рiднi синочки!
Кря, кря, мої голубочки!
Погубила вас вiдьма стара,
Вiдьма стара, змiя люта,
Змiя люта, ще й пiдступна;
Забрала у вас батечка рiдного,
Батечка рiдного, дружиноньку мою,
Утопила нас в рiцi-бистрицi,
Обернула нас на качаточок,
А сама живе - величається!
(Он воно що!) - подумав князь i загукав: - Упiймайте менi бiлу качечку!
Кинулись усi її ловити, а бiла качечка лiтає й нiкому не дається: вибiг князь сам - от вона йому на руки i впала.
Узяв вiн її за крильце i каже:
- Стань бiла береза у мене позаду, а красна дiва попереду!
Бiла береза виструнчилась у нього позаду, а красна дiва стала попереду, i в краснiй дiвi князь упiзнав свою молоду княгиню.
Тут-таки упiймали бiлу сороку, пiдв'язали їй двi пляшечки, повелiли в одну набрати води живлющої, в другу говiрливої.
Сорока злiтала, добула води. Бризнули на дiток живлющою водою - вони стрiпнулися, бризнули говiрливою - вони заговорили.
I стала у князя цiла родина, й усi вони жили-поживали, добра наживали, лихо забували.
А вiдьму прив'язали коневi до хвоста i розвiяли по полю: де вiдiрвалась нога - там стала коцюба, де друга - там граблi; де голова - там кущ та колода.
Налетiли птахи - м'ясо поклювали, дмухнули вiтри - костi розкидали, i не лишилося вiд неї нi слiду, нi пам'ятi!