Текст:Олень та сернятко
Йшло стадо оленів та серн лісом. Вів їх найстарший олень.
От підійшли олені до рівного місця, і раптом одне сернятко кинулося до вожака.
– Стійте! – кричить.– Не ходіть туди! Зверніть в сторону. Позавчора я тут ледве не впав у яму. З того часу мисливці понарили ще ям. Бачите, скільки галузок згори накидано, щоб ми цих ям не помітили.
Зібралося все стадо до купи. Розсердився вожак, поглянув на сернятко і заревів:
– Скільки разів ми проходили цим місцем – нічого з нами не траплялось, а ти мене хочеш повчати, де нам іти!
– Ходімо, ходімо! – заревіли інші старі олені.– Чого чекаєш? Не звикли ми слухатись сернятка – нерозумного.
Поринуло стадо – і не встигло озирнутися, як передні олені в ями попадали. Решта кинулась у бік: побігла стороною.
– Правду сказало сернятко,– мовив один старий олень.– Як говориться: “Не того спитай, хто довго жив, а того, хто біду пережив”.