Текст:Пастух Янко і прекрасна змійка
В одному селi жив бiдняк iз дружиною - у будиночку, що стояв вiддалiк вiд iнших. Жив i помер. I залишилася вдова з п'ятнадцятирiчним сином. Стали вони зовсiм жебраками, так що i їсти їм було чогось. Пiшов син роботи шукати, щоб матерi на їжу заробити. Бродив вiн цiлий мiсяць по лiсах i зустрiвся в лiсi зi старим овечим пастухом.
- Куди шлях тримаєш, синок? - запитав його старий пастух.
- Я, батько, людина бiдний, йду роботи шукати.
- Добре, що прийшов, синок, ти менi саме потрiбний. Будеш чесно служити менi?
- Буду, батько.
- А на який термiн хочеш найнятися, синок? Доки в мене залишишся?
- На три роки.
- Ну, так три роки тобi за три днi покажуться. I залишився хлопець у того пастуха служити. У перший день пiшов хазяїн показати йому, де в лiсi овець пасти. А на третiй молодий пастух один з чередою в лiс пiшов i до вечора весело там свистiв i розспiвував... От якось раз надвечiр, коли пора вуж було додому повертатися, вiвцi раптом чогось злякалися й у мить ока сховалися - нi однiєї бiля нього бiльше немає. Залився хлопець сльозами. Як же йому тепер додому повернутися? Став вiн бродити сюди по лiсi, раптом чує людський голос. Подивився по сторонах: хто це кличе його? I побачив пiд деревом страшну змiю.
- Про що ти плачеш, пастух? - запитала вона.
- Так як же не плакати, мила змiйка? Адже менi пора додому, а в мене усi вiвцi розбiглися. Що менi робити, як бути, сам не знаю.
- Не лихо, - вiдповiла змiя. - Коли ти виконаєш моє прохання, у тебе вдвiчi бiльше овець буде.
- Я на усiх згодний.
- Так вiзьми мене замiж.
- Вiзьму.
Змiя засвистiла - i довкола нього виявилося овець удвiчi бiльше колишнього.
- Що ж менi з новими вiвцями робити? - здивувався молодий пастух.
- Як тебе кликати? - запитала змiя.
- Мене кличуть Янко.
- Продай них, Янко. Тiльки дивися, не забудь про свою обiцянку: на третiй день приходь сюди до мене. I змiя зникла. Погнав молодий пастух овець додому, а хазяїн вуж назустрiч йде.
- Еге, хлопчику! Так ти, видно, гарний пастух. Геть скiльки в тебе овець. Вiдкiля це?
- Я не украв них, хазяїн. Вони мої. Завтра ранком ступайте в найближче мiсто i продайте них там. Половина виторгу ваша, половина моя.
Старий так i зробив: овець продав, половину виторгу собi залишив, iншу молодому пастуховi вiддав. Пройшло два днi, наступив третiй. Пора було Янку в лiс йти, зi змiєю зустрiтися. Страшно йому стало: що вона з ним зробити хоче? Але вiн намагався про тiм не думати, пiшов у лiс i весь день веселий був. Тiльки пiд самий вечiр, коли став вiн зi своїми вiвцями додому збиратися, згадав про обiцянку, що змiї дав, так подумав: <Адже змiї-то нема>. Але не встиг вiн це подумати, як усi вiвцi в нього розбiглися, - тiльки одна залишилася, що схопити вдалося. Знову заплакав хлопець. I вiдразу змiя з'явилася.
- Про що ти плачеш, Янко? - запитує.
- Ах, мила змiйка, цiлий день я радiв, а тепер у мене горi: пропали мої ягнички!
- Нiчого, Янко, не горюй, - вiдповiла змiя. - Дай менi ще раз обiцянка, що ти менi дав.
- Даю, даю.
- Нi, Янко, стань на колiна, пiднiми руки до неба i заприсягнися, що вiзьмеш мене замiж.
Став молодий пастух на колiна i дав клятву, що жениться на нiй. Тодi змiя засвистiла - i з'явилося овець утроє бiльше колишнього.
- Продай зайвих овець, як i в перший раз, - сказала змiя. - Але на третiй день чекай мене отут. А не прийдеш - погано тобi буде. Погнав молодий пастух овець додому. Хазяїн зустрiв його ласкавими словами:
- Ах, Янко! Який ти гарний пастух! Вiдкiля в тебе стiльки овець?
- Я не украв них, хазяїн, - вiдповiв Янко, - Вони мої.
- Що ж ми будемо з ними робити?.
- Так те ж, що i з першими. Половина виторгу моя, половина ваша. На iнший день хазяїн продав овець i половину виторгу собi взяв, а половину молодому пастуховi вiддав. Пройшло ще два днi, наступив третiй. Пора Янку до змiї йти. Цiлий день провiв вiн з вiвцями в лiсi, сумний. Усi про змiя думав: що вона з ним зробить? А коли початок сутенiти, пiшов з лiсу iншою дорогою: вирiшив порушити клятву, що змiї дав. <Що поробиш, думає, не помирати ж>. Але тiльки вiн це подумав, вiвцi в переляку розбiглися вiд нього, немов їхнiм вiтром розвiяло. <Що тепер iз мною станеться? Пiду-ка я прямо до матерi. Тiльки чи добре так буде? Адже я розсерджу i хазяїна i змiю, який велику клятву дав. Ах ти, боже мiй! Що ж менi тепер робити?>
Раптом поруч почув голос змiї:
- Янко, Янко, пiди сюди! Нi, - вiдповiв Янко, - я тебе боюся.
- Два рази не боявся, а на третiй боїшся? Не бiйся, не iди, пiдiйди ближче. Зiбрався з духом Янко, пiдiйшов до змiї.
- Про що ти горюєш? - запитала його змiя.
- Як же не горювати? - вiдповiв Янко. - У мене знову вiвцi пропали.
- А що ти менi два рази обiцяв?
- Знаю, знаю, мила змiйка. Я двiчi обiцяв, що вiзьму тебе замiж, так боюся: ти така велика, того i дивися зi свiтла мене зживеш.
- Не бiйся, Янко. Я маленької зроблюся, як равлик. Ти загорнеш мене в хустку, покладеш до себе за пазуху i будеш носити, скiльки я захочу. Тiльки заздалегiдь говорю тобi: бережи мене як зiницю ока. I ще прохання: коли будеш мене за пазухою носити, нiколи не лягай iз мною на перину, а стели собi яке-небудь ганчiр'я.
Сказала так i запитує:
- Зрозумiв, що я тобi говорю?
- Зрозумiв, - вiдповiв Янко.
- Тодi стань на колiна i заприсягнися, що виконаєш усе, що обiцяв.
Став Янко на колiна i дав змiї тверду клятву усi виконати, про що вони домовилися. I зробилася змiя маленької, як равлик. Узяв молодий пастух того равлика, поклав неї собi за пазуху i пiшов на дорогу до будинку. А на дорозi його уже вiвцi чекають. Дивиться Янко - їхнiй учетверо бiльше проти колишнього. Зрадiв Янко i, весело насвистуючи, погнав них додому. Тим часом уже зовсiм стемнiло, i хазяїн затурбувався, чи не случилося чого з молодим пастухом. Пiшов йому назустрiч, став кричати:
- Янко, Янко, де ти?
- Я тут, я тут, - вiдповiв Янко. - Ах, хазяїн, боляче добре ягнички в мене паслися. Тому я i додому довго не повертався.
- Бачу, милий, бачу, що ти гарний пастух. Багато, .у тебе овець.
- От цi - мої, - сказав Янко.
- Що ми будемо з ними робити? - запитує хазяїн.
- Продайте їх i половину виторгу собi, половину менi вiддайте. Так i зробили. На iнший день рано ранком пiшов хазяїн у сусiднє мiсто, продав овець, половину виторгу собi взяв, половину молодому пастуховi вiддав. I попросив молодий пастух у нього розрахунок. За усiх своїх овець так за три роки служби одержав наш Янко багато грошей. Хазяїн умовляв його залишитися, але вiн не захотiв,- сказав, що йому пора додому, до бiдної матерi. Простився з хазяїном i пiшов. Через кiлька днiв до вечора щасливо додому добрався. Постукав до матерi у вiкно:
- Вiдкрийте менi, мама!
Та зрадiла, скорiше дверi вiдкрила, обiйняла сина i запитує:
- Ах, синку милий, де ж це ти стiльки часу пропадав?
- Я на гарному мiсцi служив, мама. А ви як цей час жили?
- Погано, синку. I повечеряти-то тобi не зберу.
- Не засмучуйтеся, матiнка. От я вам грошей принiс.
Пiшла мати скорiше в мiсто, принесла всякої їжi. Повечеряли вони, послала вона синовi постiль.
- Ляж, - говорить. - Ти адже утомився, вiдпочинь. Але син згадав про обiцянку, дана змiї, - не лягати на перину.
- Я краще на печi ляжу, матiнка. Постелiть менi там ганчiр'я яке-небудь.
Забрався Янко на пiч i заснув мiцним сном.
Мати з радостi очей зiмкнути не могла, усе думала, як iз грiшми надiйти. Раптом пробило одинадцять, i уся свiтлиця свiтлом наповнилася. Змiйка перетворилася в прекрасну дiвчину. Красуня села за стiл i запекла. Потiм пiдiйшла до Янку i стала гiрко плакати, присуджуючи:
- Ах, Янко, Янко, прокинься хоч на два слова. А не прокинешся, менi погано буде. Усе це iз самого початку мати бачила, лежачи в постелi, так побоялася сина окликнути. Рано ранком устала вона i говорить синовi:
- Як спав, синок?
- Дуже добре.
Ти нiчого не помiтив уночi?
- Нiчого.
- А я що бачила, синок! Писану красуню. Вона так добре пекла, а потiм пiдiйшла до тебе i заплакала,- просила тебе встати на два слова, говорила, що коли ти не прокинешся, їй погано буде.
- Добре, матiнка, - вiдповiв син. - Добре, що ви розповiли менi про це. У наступну нiч я спати не становi, а буду чекати цю красуню.
Як сказав вiн, так i зробив: цiлий день спав, а вночi тiльки прикинувся сплячої. От пробило одинадцять, i вiдчув вiн, начебто змiйка в нього за пазухою заворушилася. Свiтлиця опромiнилася свiтлом, i з'явилася красуня. Став вiн стежити, що вона робити буде. Вона запекла. Потiм пiдiйшла до нього, поцiлувала його i говорить:
- Ах, Янко, Янко! Згадай про свою обiцянку. Якщо ти не прокинешся, мене чекає нещастя. Почувши це, Янко пiднявся, обiйняв красуню i запитав неї:
- Хто ти i вiдкiля?
- Я дочка одного мудрого змiя, - вiдповiла дiвиця. - Якщо ти мене полюбиш, людиною стану.
Вiн i говорить:
- Виходи за мене замiж.
Вона негайно погодилася. Стала на колiна i заприсяглася, що нiколи його не залишить, а через два-три роки вiдведе його на батькiвщину, до батька. Поблизу вiд того мiстечка, де оселився Янко з молодою красунею, було мiсто, у якому жив король. Вiн був ще не одружений i по всiй країнi дружину собi шукав, так по вдачi знайти нiяк не мiг. От раз Янкова наречена в костьол пiшла. Прийшов туди i король. Побачив вiн красуню i закохався в неї. Пiдiйшов до неї, запитав неї, вiдкiля вона. Але дiвчина нiчого не вiдповiла i, тiльки служба скiнчилася, зараз же додому пiшла. Повернувся король до себе в палац, не знає, що i подумати: адже красуня навiть руки подати йому не захотiла. Дуже вiн цьому дивувався. У наступну недiлю знову пiшов у костьол, сподiваючись знову там неї зустрiти. I справдi бачить: сидить вона на стiльцi. Сiл вiн поруч i руку їй простягнув. Але вона хусткою свої руки прикрила. Зняв вiн перстень з пальця, їй подав; вона не взяла. Ще служба не скiнчилася, пiшла з костьолу красуня, вирiшивши, що краще вже, не чекаючи кiнця, додому пiти, щоб король закоханими очима на неї не дивився. Повернувся король додому з костьолу сумний. Покликав придворного мудреця. Розповiв йому про своє лихо i попросив ради: <Так i так, мол, був я два рази в костьолi, бачив там красуню, заговорив з нею, а вона не вiдповiдає>.
- Ну, не iнакше як вона де-небудь поблизу живе, государ, коли в цей костьол ходить, - вiдповiв мудрець.
- Нi, такої дiвчини я нiде тут не бачив, - вiдповiв король.
- У тебе багато солдат, государ. Ти можеш перевiрити.
- Як же це?
- Пiшли по всьому мiсту i всiм околишнiм селам у кожен будинок гусара. Але колись вели намалювати її портрети, точнiсiнько як ти неї бачив, i їм роздай так обiцяй гарну нагороду тому, хто неї знайде.
Король так i зробив: послав у кожен будинок у мiстi й околишнiх селах солдата. Пройшов мiсяць, а красуню усi нiяк знайти не можуть. Раз проходив один гусар повз бiдний будинок, що осторонь вiд села стояв. Туди нiхто ще не заглядав. Заглянув гусарiв у вiкно, побачив красуню. Подивився на портрет, що король йому дав, - бачить: точнiсiнько така. А дiвиця страшно злякалася, вiдразу догадавшись, що король знайшов неї. I говорить вона Янку:
- Ах, милий Янко, знаєш, що случилося?
- Не знаю, моя дорога, але коли скажеш менi, буду знати.
- Король у мене закохався на моє горе. Що менi тепер робити?
- Надходь, як знаєш, коли хочеш порушити клятву i змiнити менi, - сказав Янко.
- Нi, - вiдповiла дiвиця. - Краще менi вмерти, чим зробити це. I обоє замовчали, страшно зляканi. Гусар вiдiйшов вiд вiкна. Радiсно поспiшив вiн до короля i доклав, що знайшов, кого треба.
- У великому вона палацi живе? - запитує король.
- Так начебто хлiва, - вiдповiв гусар. Король зрадiв: вiн подумав, що вона охоче перейде жити в палац. Вiдправився вiн зi своїм провiдником у будинок бiдняка. Ввiйшов у будинок, побачив ту саму красуню, у яку закохався. Подав вiн їй руку, але вона йому своєї не простягнула.
- Милостива панна, скажи менi, чому ти мене з бiгаєш? Адже я можу тобi щастя дати: женюся на тобi, вiзьму тебе в палац, - будеш у золотi, у срiблi ходити, а не те що жити в кепськiй халупi.
- Ясновельможний король, - вiдповiла красуня тремтячим голосом, - прости мене: я вийти за тебе не можу, тому що двох чоловiкiв менi не треба, а один уже є. Я з ним заручена i до смертi йому вiрна буду.
- Що ж, - розсердився король, - не пiдеш по добрiй волi, можна i насильно. I з цими словами пiшов. Повернувся додому, покликав до себе мудреця, щоб та рада дала, що робити, як красуню добути, тому що не можна ж було цю девушку без усякої причини в нареченого вiдняти. I придумав мудрець, щоб король таку задачу Янку задав, що тому дарма не виконати; тодi можна буде до цього причепитися i вiдняти в нього наречену. А дiвиця, бачить, справа погана обертається, - i в ту ж нiч нареченого свого Янка мудростi навчила, щоб вiн на питання короля вiдповiдати мiг.
Мудрець таку задачу придумав:
- Є в двох годинник їзди вiд королiвського замка великий ставок, Тубою називається. Так треба його в один день землею засипати i виноградною лозою засадити, так щоб у той же день грона дозрiли, а на iнший день рано ранком королевi двi винограднi кистi так двi склянки вина доставити.
- Добре придумав, слуга мiй, - зрадiв король. - Дурень нiчого цього зробити не зумiє. Вiн велiв зараз же покликати Янка. Тог послухався королiвського наказу, - з'явився.
- Знаєш, Янко, навiщо я тебе викликав? - запитав король.
- Не знаю.
- А за тим я тебе викликав, щоб сказати тобi, що твоя наречена тодi дружиною твоєї стане, коли ти виконаєш те, що я тобi накажу. Вiдвiв вiн Янко до ставка Тубi, показав i говорить;
- Бачиш цей великий ставок?
- Бачу, - вiдповiдає Янко.
- Так цей от ставок треба до завтрашнього дня землею засипати i виноградною лозою засадити, а ранком менi двi кистi винограду так двi склянки вина доставити. Сказав це король i пiшов, залишивши Янка одного! Янко сумно додому побрiв. Прийшов додому - стала наречена запитувати його, який вiн наказ вiд короля одержав. Вiн вiдповiв, що вона тодi його дружиною стане, коли вiн в одну нiч ставок Тубу землею засипле, виноградною лозою засадить i на наступний ранок вiдтiля двi зрiлi кистi винограду так двi склянки вина королевi принесе.
- Усi так i буде, - вiдповiла дiвчина. Пiшла вона в лiс i стала просити батька свого, старого змiя, щоб вiн допомiг. Той вiдповiв:
- Будь спокiйна. Усi так i буде. Ранком вiдправилася вона до ставка Тубi, бачить: рiвне мiсце виноградною лозою засаджено i зрiлi грона висять. Зiрвала вона двi кистi, сховала в кошик, а iншi двi вичавила в склянку i з великою радiстю додому пiшла.
- Ступай, - говорить, - до короля, мiй Янко, вiднеси йому, що вiн вимагав. Тепер вiн залишить тебе в спокої. Янко негайно ж пiшов i вiднiс усi королевi. Але той навiть не подякував за пiдношення.
- Чи правда, що виноград i вино - з того самого винограднику? - запитав вiн.
- Правда, - вiдповiв Янко. Пiшов король зi своїм мудрецем i Янком виноградник оглядати. Виявилася, дiйсно правда. Вирiшили король з мудрецем, що Янко сам великий мудрець. I запитав король свого мудреця:
- Чи не придумаєш ще чого-небудь такого, чого вiн не мiг би виконати, щоб можна було в нього наречену вiдняти?
- Так, государ, можу задати таке, що вiн дарма не виконає.
- Розповiси ж менi, мудрець мiй, у коротких словах.
- Бачиш, государ, геть ту високу скелю, у пiв годинi їзди вiд замка? Нехай вiн неї зриє. Високi дерева, що на нiй ростуть, нехай зрубає i колод з них наробить, а мiсце зрiвняє, щоб була гладка рiвнина. Потiм нехай на тiм мiсцi хлiб посiє, збере його, обмолотить, на млин звезе, з борошна пирогiв напече i ранком тi пироги до твого столу доставить. I щоб усi було готове в однi дiб. Уже цього вiн не зробить. Але Янко за допомогою нареченої i цей наказ виконав. I утретє викликав його король.
- От навiщо я покликав Тебе, Янко. Не хочу я тобi цю дiвчину вiддавати. Але якщо ти третю задачу дозволиш, - будь по-твоєму. Хочу я великий бенкет улаштувати, покликаю на нього всiх знатних панiв. Ти повинний прийти зi своєю нареченою i батька її, старого змiя, про яке менi мудрець мiй розповiв, iз собою привести. А це мудрець його напоумив: батька дiвчини на бенкет зазвати i схопити, - тодi вона сама за короля вийти погодиться. Розповiв Янко нареченiй про те, який наказ вiд короля одержав. Заплакала вона i говорить:
- Дотепер усi легко було виконати. А як же можу я старого змiя, батька мого, на бенкет королiвський зазвати? Нiзащо вiн до людей прийти не захоче. Пiшла вона в лiс, стала на колiна, - просить батька, щоб вiн на королiвський бенкет з'явився.
- Встань, - сказав старий змiй. - Я виконаю твоє прохання, прийду на бенкет. Скажи королевi, щоб вiн чекав мене. I ще велiв вiн їй узяти двi виноградини, так два зернятка хлiбних, так сказати королевi, щоб той велiв iз двох хлiбних зерен борошна намолоти i на п'ятнадцять чоловiк хлiба напекти, а з двох виноградин вина для них наготувати.
- Нехай, - говорить, - ранком у день бенкету твiй наречений цi зерна i виноградини королевi вiднесе.
От наступив цей день. Вiднiс Янко королевi зерна i виноградини. Король з цiкавiстю запитав його:
- Ти подумав про те, як виконати мiй наказ?
- Так, государ, - вiдповiв Янко. - Я прийду зi своєю нареченою i її батьком.
- Добре, - сказав король, - буду вас чекати. А Янко додав:
- У мене до вас прохання, государ. Отут у мене два хлiбних зернятка. Не можна чи з них на п'ятнадцять чоловiк хлiба напекти, щоб вони ситi були, а з цих двох виноградин вина на п'ятнадцять чоловiк приготувати, щоб усiх напоїти?
Король глумливо посмiхнувся, узяв хлiбнi зерна, поклав них собi в рот, розжував i виплюнув назад:
- Що ти, Янко! Вiд двох зерен i жорна на млинi не запилиться. А в мене повнi склади борошна.
Потiм узяв виноградини i роздавив них у руцi. Трохи краплi соку на руки йому бризнули.
- Бачиш, Янко! Як же може вистачити цього на п'ятнадцять чоловiк, коли мої руки усi випили? Приходите тiльки, я накажу подати столiтнього.
I Янко пiшов до себе.
На бенкет з'їхалося в палац безлiч знатних панiв. Всi вже були в зборi, тiльки один стiл порожнiй коштує, - для Янка з нареченою i її батька приготовлений. Пробило десять. I з'явилися довгоочiкуванi гостi. Їх прийняли ласкаво: стiл скатертиною покрили, пирогами уставили, перед кожним у золоту чару вина налили. Усi гостi знову прийшов дивуються, - вiд цiкавостi нiхто нi до питва, нi до їжi не доторкається. Раптом старий змiй устав з мiсця i покликав короля:
- Коли ти король i землевласник, так напевно зробив те, про що я тебе просив? Скажи, цей хлiб i це вино - з тих зерен i винограду, що я тобi послав?
- Нi, - вiдповiв король.
- Чому ж немає? От бачиш: ти - король, землевласник - наказав цьому бiдняку за однi дiб Тубу землею засипати, виноградною лозою засадити, так щоб за нiч виноград дозрiв i ранком щоб з того винограднику двi кистi винограду i двi склянки вина до твого столу доставити. I вiн це виконав. Тодi ти показав йому скелю, лiсом покриту, i велiв дерева порубати i колод з них наробити, а скелю з землею зрiвняти i на тiм мiсцi жито посiяти. I щоб за однi дiб вона дозрiла, i обмолотити її i зерно на млинi перемолоти, а ранком з того борошна пiроги тобi принести. Хiба вiн усе це не зробив, хоч ти йому насiнь не давав?
- Зробив, - вiдповiв король.
- Як же так, лукава ти людина? Вiн, не маючи нiчого, усе це зробив. А я тобi адже i хлiбних зерен i винограду послав. За те, що ти мого наказу не виконав, провалися крiзь землю!
Негайно земля розступилася, король провалився, i вона зiмкнулася над ним. Тодi старий змiй указав тим, що зiбралися рукою на Янка:
- От ваш король!
Сказавши це, вiн зник. А зляканi пани коронували пастуха.