Текст:Про добру Бетушку і лиху Барушку
Була собі одна бідна дівчинка, гарна й слухняна Бетушка. Надвечір жене вона додому гусей з пасовиська, махає лозинкою й співає: — Гиля, гусоньки, гиля, а хто зі мною цю ніч спатиме? Коли вискочив на мур карлик:
— Я, панночко! — То приходь, карлику,— мовить жартома Бетушка. Пригнала гусей додому й ну поратись біля худібчинки. Гусям дала водиці, песикові накришила хлібця в юшку, кішечці налила в миску молока, півникові й курочці насипала зерна. Тоді й сама попоїла, перемила після себе посуд, постелила постіль, погасила світло, замкнула двері й лягла спати. Опівночі хтось постукав у віконце. — Хто там? — Я, панночко, карлик. Відчини. Отут би їй згодилася добра порадонька. Хто ж її порадить? Ніхто, як худібка. — Гусоньки, песику, кицюню, курочко, півнику, чи відчинити йому? — Не квапся, не квапся,— кажуть вони всі.— Не відчиняй, аж поки тобі не наносить повну діжку води ситом. Карлик носив, носив та нічого й не наносив. А настав час — то він собі й пішов. Туди, звідки прийшов. За мур. На другу ніч приходить знову. Що робити? Знов питає дівча худібчини, а та й каже: — Не відчиняй, поки не повибирає все пшоно і всі макові зернятка, що вчора нам сусідка Барушка на злість змішала з попелом і розкидала по садку. Ну, звісно, з такою роботою за малий час та ще вночі, коли й за ступінь нічого не видно, не впорається ніхто. Тим-то й знову настав час, що карлик мусив іти геть. За мур. На третю ніч знов стук-стук у віконце,— нехай, мовляв, Бетушка відчинить карликові. — Е, ні,— каже їй худібчина.— Не відчиняй, аж доки не поставить тобі нову гарну хату. Карлик з усієї сили працював, та саме в ту хвилину, як укрив дах ґонтом, настав час, мусив він іти собі геть. За мур. Уранці Бетушка прокинулась, ой леле, в такій гарній хатці житиме! Прокинулася і сусідка Барушка. Лиха й ледача, хазяйка великого маєтку. Од заздрощів зблідла та й питає Бетушку: — Хто тобі збудував нову хату? — Хто? Карлик. Якось надвечір гнала я з пасовиська гусей і співала, а він сказав, що прийде ночувати. «Що вона має, мушу мати й я»,— подумала Барушка. Після полудня про людське око вигнала гусей на пасовисько та одразу й вертається, співаючи: — Гиля, гусоньки, гиля, хто зі мною цю ніч спатиме? Аж тут карлик з муру: — Я, панночко! — Ну, то приходь, карлику! Барушка замкнула гусей, води їм не дала, песика, кішечку, півника, курочку не погодувала, а сама добре наїлася й напилася. Нічого не прибрала за собою й пішла спати. Опівночі хтось постукав у віконце. — Хто там? — Я, панночко, карлик. «Хоче, щоб пустила його до хати»,—подумала. Та для певності запитала худібчину: — Гусоньки, песику, кицюню, курочко, півнику, чи відчинити йому? — Сама їла, сама пила, самі собі й раду давай. Барушка відчинила, карлик скочив через вікно до світлиці, схопив Барушку й поніс. З того часу ніхто її вже й не бачив. Мабуть, десь служить і вчиться бути доброю до худібки й до людей.