Текст:Про короля Рудя і злотоволоску
Ну а це, що вам розповім, було таки насправді! Було воно ще за тих добрих часів, коли, бачте... але не лякайтеся! — Ну, що ж? Коли ж? — Ну, бачте, тоді, коли свинки ходили в черевичках, а жабки гуляли в чепчиках; коли ослики по вулицях шпорами кресали, а зайчики самі на хортів сурмили. Ой, а було ж тоді добре дівчатам! Тоді пси їм посуд мили, коти витирали; гуси хату підмітали; риби шмаття прали, а раки його полоскали. Тоді кожна, склавши руки, біля теплої печі сиділа і не боялась, що не вийде заміж! Та нічого, дівчата! Знов починають свинки носити черевички, а жабки ходити в чепчиках; і осли вже крешуть по вулицях шпорами. Настане й таке, що не треба вам буде посуд мити, хату мести, шмаття прати; будете тільки сидіти й кожна вийде заміж за кого душа забажає,— як ото й Злотоволоска!
— Та ну! А що ж там та Злотоволоска?
— Ось про це я й хочу розказати.
В сімдесят сьомій країні, за скляною горою, за дерев'яною скалою, за солом'яним стовпом жив собі багатий король, і була в нього дочка Злотоволоска, в якої коси сяяли, немов золоте сонце, а очі були як синє небо, так що можна в них було поглянути, як у люстерко. Женихів у неї було по десятеро на кожен палець, та за жодного не хотіла вона виходити. Сподобався б їй король Рудь, то батько за нього найшвидше й віддав би. Та що ж? Король Рудь того й звався король Рудь, що в нього борода була, як полум'я, руда, і як тільки було гляне на ту бороду Злотоволоска, так і одпадає у неї охота з ним шлюб брати.
Даремно воркотів король Рудь коло неї, мов той голуб, даремно батько її умовляв, що ж воно, мовляв, далі буде, коли за найбільшого багача й короля не хоче, та ще й за найбільшого красеня, коли б не ота борода. Та Злотоволоска не хотіла ні за нього, ані за нікого іншого. От наостанку батько їй і каже:
— А вже ж ти, дочко моя, не постарієшся у моєму домі, бо й мене б осоромила. За кого завгодно, а йти мусиш. Оце ж надумуйся та й виходь, за кого сама схочеш, ти ж бо знаєш, їх у тебе хоч греблю гати, і тобі, й мені що день божий спокою не дають.
Тоді Злотоволоска й просить батька, що, мовляв, хоч рік ще подівує, а тим часом подумає: за кого віддатись. От якось покликала вона до себе покоївку:
— Розчеши мене!—каже.
От покоївка чесала, чесала, коли й вичесала. Що? Та оте ж, що в косах живе!
Гарній Злотоволосці зроду таке не траплялось, та й довіку вже не трапилось.
Іншим разом була б вона зашарілася по самі вуха, а тепер їй щось на думку спало, вона й каже:-
— Знаєш що, покоївко? Про це нікому ані слова, як не хочеш лиха! Та вже коли це звірятко тут, воно ні в чому не повинне, то й будемо його доглядати.
От вони й доглядали його нишком, а як виросло воно велике, зняли з нього шкурку, вичинили та й дали пошити черевичок. Злотоволоска й знов застерегла покоївку, щоб ані писнула про те нікому, хай там що. Тим часом і рік минув. Кличе батько дочку та й питається, за кого ж вона піде.
— Піду, тату, за того, хто вгадає, з чого оцей черевичок. Спершу нехай угадують самі королевичі, а як не вгадають, то нехай хоч і старці.
Як вона схотіла, так усе й зробили. Угадували королі, вгадував і сам король Рудь, та так ніхто й не вгадав. Тоді сказав батько оголосити, що віддасть дочку хоч і за старця, аби тільки відгадав загадку. Угадували тоді всякі, з усього світу позбирані, та й нічого не вгадали. Коли ж король Рудь пометикував собі, то й здогадався, що йому робити. Наобіцяв він золоті гори покоївці, а та й розказала все. От за який там час суне до королівського двору якийсь старець хтозна-яким візком, запряженим однією шкапиною. Челядь хотіла його вигнати, мовляв, куди це такий голодранець до королівського двору. А старець і каже, що прийшов угадувати собі молоду, а забере її, то тоді собі й піде. Коли справді. Глянув старець на той черевичок, та тільки й сказав: було, мовляв, воно на голові, то чом би йому й на нозі не бути. Злотоволоска зашарілася по самі вуха, ну його просити: піде вона з ним, аби тільки він більш нічого не розказував. А батько їй:
— Кого вибрала, того й будеш!
Мусила вона одягтися в просту вдяганку. І як тільки взяли шлюб, посадив старець молоду на візок і — «вйо, конячко, поки жива, а як здохнеш, друга буде!»—поколивався нога за ногою з двору.
Люди збіглися дивитись на те диво, а Злотоволоска й очі собі затулила.
От сунуть вони й сунуть, дотяглися на широкі луки. Аж там отара білих овець пасеться. Злотоволоска й питається:
— Гей, чабане, чиї це вівці?
— А чиї ж? Короля Рудя! Це ж найбагатший пан, а що вже добрий, то й у світі такого немає!— каже чабан.
— Ой бідна я, нещасна, де ж мій розум був, що я за нього піти не схотіла?!—зітхає вона.
От сунуться вони й сунуться, дотяглися на широкі ниви. Аж там пасеться череда корів і ситих волів. Злотововоска й питається:
— Гей, чередниче, чия це худоба?
— А чия ж? Короля Рудя! Це ж найбагатший пан, а що вже добрий, то й у світі такого немає!
— Ой, бідна я, нещасна, де ж мій розум був, що я за нього піти не схотіла?!
От сунуться вони й сунуться, дотяглися до далеких гір. Аж там женуть на пасовище табун коней. Злотоволоска й питається:
— Гей, пастуше, а чиї це коні?
— А чиї ж? Короля Рудя! Це ж найбагатший пан, а що вже добрий, то й на світі такого немає!
— Ой бідна я, нещасна, де ж мій розум був, що я за нього заміж не схотіла?
От минули вони гори, й показалося велике місто. Злотоволоска знову питається:
— А чиє це місто?
— Таж короля Рудя! — каже старець.
— А хіба ти мене до нього везеш?
— А звісно, серденько. Там під його замком моя хижка; там ми й будемо з тобою жити, і добре нам буде. Я ходитиму на жебри, а ти на поденщину. Я принесу, що мені добрі люди дадуть, і ти дещо заробиш, та й матимемо собі щодня добру вечерю. Житимемо як голубів пара на зеленій гілці. Чи не так, рибонько моя? Злотоволоска залилася слізьми, що не могла й слова вимовити.
А він собі й байдуже. Привіз її в хату і весь скарб позносив. А рано будить її вдосвіта й загадує:
— Оце ж я йду на жебри, а ти йди до замку. Там я тобі напитав роботу. Полотимеш на городі льон. Робота неважка. Тільки, гляди, вкинь собі нишком у торбу трохи моркви та петрушки. Та не маніжся. Привчайся потроху до нашого ремесла. Ну, йди вже, я хату замкну. Ох і юшка ж буде в нас на вечір, із морквою та з петрушкою! Еге ж, буде, поки я прийду? Та й вирядив її, а сам замкнув хатку та пішов у місто, нібито на жебри.
Що вона мала робити? Потяглась до того замку. Під брамою дожидали її інші поденниці. Узяли її з собою та й пішли полоти на город. Ото полють та й говорять між собою, що молодий король Рудь буде, мабуть, женитися, бо й у дворі, й на городі, і в палатах загадано лад давати. Злотоволоска тільки все зітхала мовчки та все думала про те, що чоловік їй загадав. Далі взяла й укинула в торбу, щоб ніхто не бачив, кілька морквин і трохи петрушки. Та як стали вони увечері йти з роботи, на воротях став городник і заглядав до кожної в торбу, чи нікотра нічого не вкрала. Ні в кого нічого не знайшов, а в Злотоволоски знайшов моркву і петрушку. Як напався ж він на неї, лаяв-лаяв, ще й сказав, що за роботу не дасть їй нічого, а як не хоче вона піти до в'язниці, то ще мусить завтра відробити. Хоч-не-хоч пообіцяла вона, що відробить. А дома ще й чоловік вилаяв її ледащицею, до свого діла не дотепною. Як же, мовляв, їм жити в світі, коли вона й тієї дещиці не змогла вкрасти? Де вже йому сподіватися від неї хоч ложки доброї юшки?
— Завтра ж щоб перша була мені на роботі,— каже наостанку,— щоб я через тебе до в'язниці не пішов. З королем кепські жарти. Провинилась, то й спокутуй! Рано прийшла Злотоволоска у двір, а городник взяв її за руку ніби жартомя та:
— Ану-ну,— каже,— чи оці тендітні пальчики й до діла такі меткі, як до чого іншого.— І зняв її на посміх!—Ти диви, вона ще й до чогось береться! Та чи ж такі руки до роботи, їх хіба під скло!
Коли саме йде тудою покоївка, він і сказав, щоб забрала Злотоволоску до покоїв набивати перини, а йому щоб більше таких робітниць не посилали. Прибирає Злотоволоска в замкових покоях та й зітхає тяжко,— що яка-то там краса, і дома в батька такої небачила. Аж тут покликали її. Мовляв, шиють убрання для молодої, то мірятимуть на ту покоївку, що буде з усіх найкраща. От поставили їх у ряд. Мусила й вона ставати. І на тобі! Всі покоївки визнали її за найкращу. От і приміряли шлюбне вбрання до неї, шили, гаптували золотом, пильно докладали рук, бо завтра ж королівській молодій у ньому танцювати. Пізно ввечері пустили Злотоволоску додому. А дома чоловік:
— Де це ти забарилася? Що там робила? Що принесла?
— Як же не забаритись, коли не пускали! Як же й принести що, коли не дали?— аж плаче Злотоволоска.
— Еге, оце так!—буркотів старець.— Ото робітниця з тебе! А з чого ж нам жити, як другий день ти нічого до хати не приносиш?
Коли як гляне, що вона така сумна й смутна, то зараз і пом'якшав та й каже їй:
— Та вже не вдавайся в таку тугу! Воно й жебракові часом щастя усміхнеться. От був я сьогодні у замку на кухні, а там пироги пекли на весілля. То й мені перепало. Тепер повечеряємо собі всмак.
І справді виклав з торби пирогів повну тарілку. Сподобалися вони Злотоволосці, бо таких і дома не їла. Навіть спала тої ночі краще, бо чоловік трохи подобрішав. Але вранці він знову їй каже:
— Сьогодні йди просто до замку на роботу. Я впросив, щоб узяли тебе на кухню. Розказав їм, яка ти моторна, за те мені дали наїдку більше й ліпшого, що й тобі вчора смакував. Тобі там ще й не стільки перепаде! Бо там до весілля ладнаються, ввечері вже й король Рудь там буде із своєю молодою. Тільки ж ти не поїж усього сама. Ось тобі горня. Щоб ніхто не побачив, прив'яжи його під фартух та й принесеш і мені трохи страви. За це тобі ніхто не посміє нічого сказати, хоч би й знайшли його в тебе. Тільки ж гляди, я вже давно теплого не їв, то не прийди додому без страви! Та й випхав її з хати, а сам пішов нібито в місто на жебри.
А Злотоволосці добре було у замку на кухні. Ніхто за неї краще не порадив, як і що на вечерю готувати. День минув, що вона й не зогляділася, а ввечері вже було у неї й трохи юшки в горнятку під фартухом. І вже можна іти їй додому. Коли ж почали її усі вмовляти, щоб зосталася хоч подивитися на перший танець. Не пустили її, втягли до великої світлиці, хоч біля дверей пристояти.
А в світлиці вже гостей-гостей, саме починають перший танець. Тут поставали пани з панночками в пари, тільки молодий зостався чогось сам собі. І вже нема йому панночки до танцю. Та молодий не журився, схопив собі з-під дверей Злотоволоску та й закружляв її в танку.
Тут як линеться юшка з горнятка, що в неї під фартухом,— залила їй усю одежу. Вона трохи не згоріла з сорому, а гості в крик:
— Дивіться, дивіться, королева пара всю одежу собі залила!
Кинули гості танцювати та тільки зглядаються. За тим соромом Злотоволоска й незчулася, як покоївки ввіпхнули її до якоїсь кімнати та й стали скидати з неї просту вдяганку та вбирати в золоті шати, що ото на неї і міряли, й шили. Злотоволоска з дива тільки заїкалась, питаючи, що то буде. Але на те не зважали й так її убрали та причепурили, що стала вона, мов з неба зіронька.
Тут саме відчинилися двері й увійшов сам король Рудь та так щиро усміхається до неї, а далі підійшов та й каже:
— Ну, моє серце, чи пізнаєш свого чоловіка з хижки? Бо я тебе пізнаю і в простих, і в королівських шатах!— Тепер вже вона здогадалась, звідки вітер віє! Посварилася на нього пальчиком тієї ручки, якій загадував він полоти на городі, усміхнулася й подала йому руку.
Король Рудь познайомив з усіма гостями свою милу дружиноньку, а їхню королеву,— і грали весілля аж до світу.
А далі вже все було добре. На той час, коли Злотово-лосчин батько прийшов їх одвідати, вона звикла вже до свого чоловіка й до його рудої бороди, котра до того ж таки трохи й почорніла. Боялася тепер Злотоволоска тільки, щоб та борода ніколи не посивіла.