Текст:Про чарiвну рушницю, скрипку й чоботи
Мала одна вдова сина одинака, дуже любила його і хотіла придбати йому трохи добра. Тільки була вона бідна-бідна, то так їй і не вдалося розбагатіти. Що наскладає трохи грошей, а їх уже треба віддавати, та так ніколи й не мала в хаті більше як три гроші. Хлопцеві вже ось-ось мине тринадцять, а у вдови для нього тільки й є що тих три гроші. От вона якось і каже синові:
— Мабуть, я вже більше нічого тобі не зберу, як досі не зібрала. Бери ти оці три гроші та йди в світ. Може, сам легше чогось доб'єшся. Узяв хлопець ті три гроші та й пішов. От прибився він до міста й думає, що б його собі купити. Та за ті три гроші чи багато купиш? Купив одну свічку й годі. Іде він далі, йде та йде, аж стоїть при дорозі корчма. Зайшов хлопець у ту корчму, а там нікогісінько немає, тільки висять на стіні два якихось портрети. А вже й вечір, хлопець і надумав там заночувати. Переламав напополам ту свічку, що купив, половину поставив під одним портретом, а другу—під другим, потім виліз на піч, ліг і заснув. Тихо всюди, ніщо ані шерхне. Коли десь над північ як зашумить, як загуркоче, страх та й годі. Хлопець прокинувсь, дивиться — аж то якихось троє чоловіків, таких бравих, гарно вдягнутих, крутяться по корчмі й чогось шукають. Побачили, що хтось у корчмі є, й гукають: — Хлопче, ану виходь сюди! Хлопець зліз із печі і підійшов до них. А чоловіки й питають його: — Який тобі портрет кращий? Цей чи цей? А він їм одказує: — Мені обидва однакові. А вони таки своє: — Ні, ти скажи, котрий кращий? А хлопець і знов: — Мені й той гарний, і той! Вони тоді дуже зраділи й кажуть: — Ну, коли так, то ти розумний хлопець, і ми за це щось тобі подаруємо. Та й дав йому один золоту рушницю, другий таку скрипку, що коли на ній заграти, то хоч і не хотітиметься танцювати, а всяк танцюватиме; третій такі чоботи, що як ступиш у них крок, то вже й кілометр, а як скочиш—то сім. Хлопець узяв подарунки, подякував і пішов собі. Іде дорогою, йде, аж їде навпроти пан каретою. Побачив хлопця й гукає до нього: — Хлопче, а йди-но сюди! Хлопець підійшов. — А де ти взяв таку рушницю?— питає пан, бо дуже йому та зброя сподобалася. А хлопець йому: — Дав мені її один пан. — Може б, ти продав мені її? Я тобі добре заплачу. — Е ні,—каже хлопець,—я нізащо не продам її! — А чи вона хоч добре стріляє?—все допитується пан. — А звісно, що добре, хоч би як далеко, а дострелить і влучить. Погляньте, пане, он летить орел над лісом, так високо, що важко оком побачити. — То вистріль у нього, подивимось, чи вб'єш його. Хлопець прицілився, вистрілив і влучив! Орел тільки перекинувся і почав падати, та впав у найгустіші чагарі. Пан хотів того орла забрати, але візника свого не зміг послати, бо коні мав полохливі і сам не втримав би їх. Хоч як йому не хотілося, а виліз із карети й пішов сам. А хлопець тим часом витяг скрипку, наладнав її та й почав грати. Візник на передку, тільки почув музику, став підскакувати, а коні й собі ну витанцьовувати. Візникові на передку було ніяк скакати, ще й коні розтанцювалися, то він скочив на землю, вибіг наперед коней, похапав їх за вуздечки та й танцює, скільки має духу. А хлопець грає та й грає, аж луна йде. Пан у кущах забув уже й про орла, усе скаче та скаче. Аж ось музика стомився й кинув грати. Зробив один крок у своїх чоботях — і вже кілометр дороги, зробив другий—уже два, а як скочив, то сім кілометрів. Тоді й побрів собі помаленьку. А пан не те що не знайшов орла, а й одяг подер, подряпався об кущі, покалічився і так стомився танцюючи, що сам до карети не дійде. Візник витяг його з кущів, приволік і в карету посадив. По дорозі додому пан геть занедужав. От блукав собі хлопець по світі та й забрів якось до двору того пана. Попросив він слугу спитати, чи не треба панству музиканта, бо він, мовляв, мандрівний музика. — Добре,— каже слуга,— зараз піду та спитаю, а ти тут постій. Воно наш пан хворий, але, може, забажає послухати твого грання, щоб не було нудно. Зазирнув слуга до пана та й питає: — Ясний пане, прийшов якийсь мандрівний музика й питається, чи не треба заграти на скрипці. — Де він? Поклич його сюди! От заходить хлопець до покоїв, а пан на ліжку лежить. Як глянув на хлопця, одразу впізнав його та в крик: — А-а, це ти?! Ну, стривай, тепер я тобі дам! Та зараз гукнув слуг і наказав зв'язати хлопця й кинути до в'язниці. Що ж тут було робити, коли пан наказує, то слуги мусять слухатись. Узяли вони хлопця, зв'язали, забрали в нього рушницю, тільки чоботи й скрипку залишили. Сидить хлопець у в'язниці—суду жде. А тим часом пан справляє бенкет, і наїхало до нього гостей сила. Господар і розповів їм, яка його пригода спіткала і що хлопець той тепер у нього у в'язниці: хочу, мовляв, віддати його до суду, що він так позбиткувався наді мною. Гості, таке почувши, стали просити господаря, щоб звелів привести того хлопця. Пішли слуги до в'язниці й привели. — Ось той поганець, що так грав, аж я, танцюючи, покалічився об кущі!—промовив пан. А гості йому: — Добре, можеш собі його судити, тільки нехай спершу нам заграє! Пан тоді їх просить: — Не буде він грати, ніколи я того не дозволю! Я й так ще дуже слабий, а тут знову муситиму танцювати, то вже геть з мене дух вийде! Але гості мали добрий настрій, сміялися з пана й знай просили, щоб хлопець заграв. А пан усе стоїть на своєму: — Не буде він грати! Та, бачачи, що гостей не переконає, врешті згодився: — Ну, нехай уже заграє, тільки прив'яжіть мене шнуром до ліжка, щоб я й не поворухнувся. Слуги принесли шнура й пришнурували пана так, як він наказував. — Ну, тепер нехай заграє,—звелів пан. Хлопця не довелось довго просити. Він швидко озувся в чоботи, взяв скрипку та як заграв! А пани й пані як кинулись танцювати, аж світлиця пішла ходором. Поламали й потовкли все, що їм тільки на дорозі трапилося,—столи, крісла, та знай танцюють, як навіжені. А хлопець усе грає й грає. Пан на ліжку так кидався, що воно аж тріщало. Якось випручав одну ногу з-під шнура, спустив її на підлогу, та й гайда витупувати: туп-туп-туп. А сам усе примовляє: — Я ж казав, щоб не грати! Я ж казав, щоб не грати! Аж ось надокучило хлопцеві грання, бачить, що й панство уже ледве дише. Схопив він рушницю, ступнув раз—один кілометр, скочив другий—сім кілометрів. Та й утік.