Текст:Чарiвна сопiлка
Один бідний чоловік мав семеро дітей, а то знаєте, як стільки голодних ротів, то й нужда в хаті невивідна. От якось, було це восени, найстарший син Ваша й каже, що піде в світ, чи не знайде якого способу допомогти сім’ї.
Ну, добре, напекла мати пиріжків, от подався Ваша до Крконоських гір. Але вийти з них не може, що б ти сказав? Далі не може іти й додому не трапить. Чого б воно? Адже знав тут геть усе, кожний камінчик! Та ще й—невідомо від чого—так він утомився, ноги стали наче олов'яні. Нічого не второпає. Коли ж за якийсь там час бачить—стоїть невеличкий чоловічок, усміхається до нього й каже: — Не бійсь, Вашо! А далі простяг руку та й подає йому якесь таке скло, щоб Ваша в нього подивився. Дивиться Ваша у те скло й бачить у ньому свою хату й що в ній діється. Тато з мамою сидять коло столу, з ними шестеро дітей, і їдять вони юшку з часником. Така нужда, що далі нікуди. Так зажурився Ваша! Коли чоловічок виймає сопілку та як заграв! Ваша як підскочив, ноги в нього стали легкі, мов пір'їнки, і на серці зробилося легко, аж пішов він танцювати! Танцював, поки чоловічок грав. А той скінчив грати й каже: — На тобі оцю сопілку, Вашо. Вона тобі допоможе з нужди вибитися. Та й вивів його на шлях із лісу, звідки хлопець перед цим ніяк не міг вийти. От пішов Ваша далі по світу. Прийшов до одних садівників, і тут схотілося йому заграти. Вийняв сопілку й грає. А ті садівники як скочать із дерева, вхопили один одного під боки та й ну танцювати. Танцювали-танцювали, вже й несила, вже й кивали йому, щоб перестав грати. Та де там! Ваша грає собі й грає, а їм хоч-не-хоч танцюй. Аж як набридло йому, тоді він пішов. Нащо б їм ще грав? Ніякої з того користі. Прийшов до одного ставка, а там саме ловили рибу. Як діжки вже були повні риби, ті рибалки й кажуть: — Що зосталося в ставку, хай виловить, хто хоче. Тоді велике й мале до ставка — бо досі їм не давали — й ну рибу ловити. А Ваша те як побачив, став за дерево й заграв. Ті люди—од ставка, рибу покидали й ну танцювати. Тоді Ваша ноги на плечі, йде собі та й думає: все це добре, але навіщо воно мені, цим сім'ї не допоможеш. От помандрував він далі, аж приходить до одного міста, а там саме був ярмарок. Такого Ваша зроду ще не бачив. Ані тобі веселощів, ні сміху, ні радості. Людей сила, але всі смутні. Ніхто нічого не купує, тільки стоять біля яток. Ваша не міг на таке дивитися. Став та як заграє на сопілку. Ой, що тут зчинилося! Всі кинулися од своїх яток у танець. Всі вже потомилися, а Ваша грає, і ніхто не може й дух перевести од того танцю. Ну але все має свій кінець, набридла Ваші й ця розвага. Що йому з того? Собі не зарадив, а рідним і поготів. Вийшов з міста, помандрував дорогою далі та прийшов аж у іншу країну. Тут його перестрів вартовий і питає: — Звідки йдеш? — Аж від Крконоських гір. Там недалечко я живу,— одказує Ваша. — А чого прийшов до нашої країни? — все допитується вартовий. — От мандрую собі, куди очі ведуть, а ноги несуть. — Але тут собі щастя не знайдеш. У місті й по всьому краю великий смуток. — А чого б то? — З принцесою щось негаразд. Не всміхається, все плаче й ніхто її не розважить. Стільки вже тут лікарів було! — Було чи не було, а я б її розвеселив. — Еге, якби ж то, одразу б тобі щастя всміхнулось. Адже хто розвеселить принцесу, дістане півкоролівства. От Ваша попросився, щоб пустили його, подався до замку й хотів пройти до принцеси. Але батько її вже нікому не вірив, вдень і вночі був біля принцеси й нікого до неї не пускав. — Та я ж такий лікар, що можу до неї й не заходити,—схаменувся Ваша, став під дверима, вийняв сопілку та й заграв. Тут принцеса втерла сльози, вискочила, як ухопить татка, та й почали танцювати, аж курить. Дуже їй сподобався той танець. Старий король уже не міг танцювати й просив, щоб той лікар більш не грав, бо вже, мовляв, добре, віддає півкоролівства, нехай його Ваша й зараз візьме. От викупали Вашу і прибрали в пишні шати, як годиться. Принцеса тоді ще дужче зраділа. Хлопець—як намальований, очей не одведеш. А незабаром справили весілля. Після весілля Ваша завітав до рідних і тепер, коли мав усього вдосталь, допоміг їм, як належить. Щоб ніколи більш не бідували і довіку нічим не журились.