Текст:Чому ведмідь з лисичкою не дружить
За тих часів, про які я вам розкажу, ведмідь з лисичкою ще товаришували, були кумами й ходили одне до одного в гості. Ведмідь жив у будці на Прантічках, а лисичка мала барліг у скелях на Пасеку.
Лисичка була зроду-віку дуже хитра, то й добре їй велось. Ходила аж на Діли по курей, туди-сюди обернеться та й має пару голуб'яток од мірошника на Строужку або й гуску з Млинечка. А сердега ведмідь терпів дедалі то більшу нужду, так вже за ним пантрували, що й голову виткнути з лісу боявся. А воно смажені горобці йому самі в рот не літали. Якось уранці сидів він сумний та невеселий на пеньку й грівся на сонечку. Дуже погано виспався, ще й був голодний, аж у животі йому бурчало, ніби там возами їздили. Тим-то й журився, що й світ ясний був йому немилий. Позіхав, роззявляючи пащу, як ворота, й ловив з нудьги оводів, мух і комарів, що так і роїлися круг нього та одно жалили, не давали й задрімати. А мав пащу таки чималеньку і язик нівроку довгий і меткий, як руку, то й ловив щоразу по кілька комах. Коли прибігає до нього лисичка. — Що поробляєте, куме?—питається, сівши проти нього на пласкому камені. — Таж бачите, кумасю, снідаю,— зітхнув скрушно ведмідь. — Ха-ха! Ото так снідаєте? Мухами та комарами? — Краще так, ніж ніяк. — Убогий харч, кумцю,— жаліє лисиця, та й стала хвалитись: — У мене не те: сьогодні з'їла курчатко, вчора голуб'ятко, та й знов би щось їла. — Е, кумасю, то вам добре! А де ж ви все те берете? Мені нічого не трапляється. — Я вам, золотий кумцю, залюбки все розкажу, але ви ж поводьтесь обережно й спритно, щоб не зрадити себе: — Не бійтесь, кумасю, не бійтеся, розказуйте. — То слухайте. Вночі біжіть до здановської греблі і сховайтесь там. Тією дорогою рано-вранці, як ще темно, їздять возії в місто на ринок і везуть хури домашньої птиці. Скочте на воза і наберіть собі, скільки донесете. Я мала й квола, багато не понесу, а ви ж велетень і можете набрати п'ять разів по стільки. У голодного ведмедя аж слинка з рота потекла, так йому хотілось їсти. Подякував кумі за добру раду, а як смеркло, побіг чимдуж через луки до здановського ставка. Там ліг під греблею й чекає. Уранці, щойно почало світати, на небі ще блищали зірки, ведмідь почув — вози гуркочуть. То наймити везли до порцелянової фабрики у Зданові польовий шпат. Ведмідь подумав: час! Не міг діждатися, коли під'їдуть ближче, підвів голову, вискочив із схованки, коні його почули, заіржали, а наймити, углядівши ведмедя, так змолотили його держаками батогів, що він ледве живий утік. Насилу доплентався назад на Прантічки, сів там на пень і з жалю, болю та голоду гірко заплакав: — Ой-ой-ой!— приказував уголос. Лисичка почула його аж на Пасеку і враз прибігла. — Як вам ведеться, кумцю?—питає медовим голосом, наче не бачить, який той побитий. — Кепсько, кумасю, ой як кепсько,— скаржився ведмідь.— До смерті не хочу птиці бачити, так відбили охоту, краще й далі живитимусь собі оводами, мухами та комарами. — Не побивайтеся, золотий кумцю,— залебеділа лисиця, удаючи, що нічого не второпала.— Я вже наїлася птиці, тепер кортить риби. Як хочете, підемо удвох до Ванєкового ставка, тут недалеко, й риби там як маку, самі коропи, найменші — п'ятифунтові. — Але ж ви бачите, що я від болю й не зігнуся. Заждіть, поки трохи одужаю,— мовив ведмідь. — Та пожду, пожду, куме,— пообіцяла лисиця і носила ведмедеві різні мазі й розтирання, щоб швидше одужав. Але тільки взимку ведмідь трохи оклигав. Якось після осіннього Миколи, коли вже наладнався ведмідь до зимової сплячки, прибігла до нього лисиця, удаючи, яка вона рада його бачити, й сказала: — Золотий мій кумцю, ви ж такий дужий, що можете гори вергати. Якби захотіли, могли б піти зі мною по рибу. Незабаром різдво, Ванєк виловить рибу, а ми тільки слинку ковтатимемо. Тож як собі хочете, я вас не силую. Ведмідь подумав-подумав,— у животі в нього бурчало з голоду, бо взимку не літали ні оводи, ні мухи, не було ніяких ягід, щоб міг поживитися, у всіх бджіл, яких знав у лісі, давно забрав мед,— от і надумав: «Що там боятися, як лисичка буде поруч?» А вголос каже: — Піду, як і ви підете зі мною. — Авжеж, піду,— каже лисиця.— Тільки ж знайте, сьогодні надвечір я до вас прийду. Щойно смеркло — примчала вона, як оглашенна, і вирушила з ведмедем прямо до Старого Постшекова. Мороз—аж під ногами рипить, Ванєків ставок уже скутий кригою. — Треба пробити кригу,— мовила лисиця й кинулась шукати гострого каменя. От знайшла та й віддала ведмедеві. Той затиснув його передніми лапами, пробив у кризі дірку, й вода заблищала. Лисиця, люди добрі, як та кішка: дуже любить рибу, але у воду не полізе. — Давайте, куме,— каже,— я постережу, щоб нас ніхто не заскочив зненацька, а ви сядьте біля ополонки й опустіть хвоста у воду. Коли буде дуже важкий, тягніть, а якщо не потягнете, гукніть, я прийду вам допоможу. Ведмідь послухав, сів на кригу й опустив хвоста у воду; і ось йому справді здалося, що до хвоста щось пристало. Гадав, що то риба або раки. Лисиця побігла на пагорб дивитися, чи ніхто не йде. Та там віяв такий вітер, наче ножем сік. Їй скоро зробилось холодно, аж зуби цокотіли, тому довго на варті не встояла. — Куме, може, спробуєте витягнути?—кинулася вона до ведмедя.— Так холодно, душі не нагрію, та ще й здається мені, сюди йде Ванєк. — А звісно, кумасю, можна спробувати, що нам,— одказує ведмідь і помаленьку, щоб не сполохати риби, став підводитися з криги. Та щось його не пускало, й він аж закричав: — До біса ж їх, кумасю, буде! Щось важкенько, сам не витягну, то прошу вас, допоможіть мені. Тільки-но лисиця хотіла була взяти його за передні лапи й потягнути, коли зарипів сніг, аж бачить вона — Ванєк біжить із сокирою на плечі до ставка пробити ополонки, щоб вранці не полохати риби. — Ой боже! Ванєк іде! — гукнула лисиця, пустила ведмедя і подалась до лісу, тільки сніг за нею закурився. Ведмідь, звісно, не селянина злякався, а його сокири. Тому й собі швидко підхопився, смикнувся ліворуч і праворуч, та хвіст його наче хто в лещата взяв — ніяк не міг стати на ноги. А Ванєк уже біжить з пагорба, махає сокирою й кричить: — Ах ти ж злодію! Таки впіймався! То це ти пробуєш мою рибу! Ведмідь тямив, що може накласти головою, зібрався на силі, смикнувся, аж крига затріщала, заревів од болю і стрибками кинувся до лісу, але — без хвоста, зостався хвіст примерзлий у ставку. Та з того часу всі ведмеді мають куций хвіст, а що вже ставка бояться,— як чорт ладану. Бідолашний ведмідь, увесь скривавлений, ледве дістався знов на Прантічки, заліз у буду, двері причинив, щоб злодійка лисиця не могла до нього й поткнутися. Сказав собі, що до смерті з такою облудницею вже не знатиметься, не повірить їй, хоча б вона йому золоті гори обіцяла. З цією думкою й заснув, так міцно, як убитий. Та жоден ведмідь не спить довше ніж до березня. І наш ведмідь прокинувся, коли пригріло сонце, протер очі, вже йому нічого не боліло, рана загоїлась, тільки голод знов став допікати. Виборсався ведмідь з моху, де лежав, розламав буду й виліз із барлогу. Надворі вже добре потепліло, на Прантічках на осонні чорніла земля й пахла волога, ліс гув, наче орган, а в потічках пінилася вода, аж з берегів вихлюпувала. — Доброго вам здоров'я! Уже виспалися, кумцю?— пролунало з гущавини, і перш ніж ведмідь озирнувся, лисиця вже була тут з кошиком пончиків, добре підрум'янених на олії. Пончики були з родзинками, посилані цукром і дуже смачно пахли. Лисиця витягала їх один по одному й ковтала, як мигдалеві горішки. — Чи не хочете й ви покуштувати?— спиталася та й подала один ведмедеві — той, що розпався. Голод не свій брат, переможе все. Голодний ведмідь забув кривду, біль і злість, схопив пончика і проковтнув його, тільки облизався. — Ну й пройдисвітка ти, кумасю! Де це ти їх узяла? — Ох, золотий кумцю, хіба не знаєте, що тепер масниці? Пончиків у кожній хаті хоч греблі гати. Але найкращі пече шинкарка в корчмі. Сьогодні там знов музики грають. Якби захотіли, то могли б піти зі мною. Ото б розважилися, куме! Наїлися б, напилися, ще й натанцювались би, а сама, знаєте, без чоловіка, я соромлюсь туди йти. Ведмідь так просто не дав себе одурити. Ураз спохмурнів і каже: — Ой, кумонько, я вже двічі вскочив через тебе в халепу, то більш тобі не вірю. Ще й досі в мене спина свербить, так мене змолотили хлопці на здановській греблі, хвіст мій лежить десь на дні Ванєкового ставка, а все через тебе. То й не дивуйся, що більше тобі не вірю. — Ще цього разу повірте мені, кумцю,— каже знов улесливо лисиця.— Сьогодні вам за все віддячу, побачите, скільки всього буде. Учора там закололи свиню й наробили багато ковбас і кров'янки. Далі вже лисиці було не треба говорити. Ведмідь, почувши про ковбаси, почав облизуватися й сказав: — Ну що ж, кумасю, даруймо одне одному те, що було. Ще раз я вас послухаю. Але скажу вам, якщо вже сьогодні буде якесь лихо, то тоді між нами кінець на віки вічні. — Усе буде гаразд, кумцю, не бійтеся. Ось послухайте мене. Я вас одягну в чоловіче вбрання, а сама піду у ходському народному вбранні. Побачите, як нам воно личитиме, як нас запримітять. Випрала мерщій ведмедеві святкову сорочку, накрохмалила й випрасувала комірець і манжети, пов'язала на шию червоний бант, собі почепила чистий комірець з мереживом, надягла шарф, рукавички, квітчастий фартух, шовкову хустку й подалася з ведмедем на музики. Місяць був саме вповні. Світив так ясно, хоч голки збирай, і відбивався у воді, неначе в дзеркалі. Щасливо поминули вони Лахце й Лавку, дістались луками до громадського ставка. Як ішли греблею, ведмідь скоса зиркнув униз на ставок і не втерпів, спитав: — Кумасю, а що то плаває на дні в ставку? Лисиця не міркуючи відповіла: — То млинець з масла і яєць. Добре було б, кумцю, якби ви його дістали. Було б чим поласувати й закусити. — Це правда,— кивав ведмідь головою. Спинився та й бурмоче: — Але як його дістати? В такому святковому убранні я в воду не полізу, і ви також. — Авжеж,— мовила лисиця й порадила: — Давайте візьмем та й вип'ємо воду. А як вип'ємо, млинець лежатиме на дні, як на тарілці. І перша встромила морду в воду, тільки що вода з ставка їй дуже не сподобалася. Тільки для годиться трохи лизнула й ну приказувати: — Їй-богу, куме, я так засупонена, що більш не можу. — Ну, то пустіть мене, я сам,— відвів її вбік лапою ведмідь, витягнув обережно морду так, щоб не забризкатись, і хлебтав воду, аж булькало. Пив-пив, а в ставку води не спадало. Аж тепер лисиця запримітила, що у ведмедя немає хвоста, і вся вода виливається з нього назад у ставок. — Еге, так воно не піде, так ми й до смерті нічого не зробимо. Куме, постривайте-но,— сказала лисиця, побігла на Сланчове поле, насмикала торішньої соломи, зробила з неї добрий віхоть, прилаштувала ведмедеві замість хвоста, а тоді й каже: — Отепер, куме, пийте! Ведмідь знов узявся пити, сопів, зітхав, надимався, розширявся, але не передихнув, поки весь ставок випив. Дивиться — де ж той млинець — його ніде немає, скрізь саме каміння та болото. — Кумасю, а де ж подівся млинець?—гримнув сердито на лисицю, а та йому: — Ще й питаєте! Ви ж його разом з водою проковтнули, мені й крихти не лишили. — Та я й знати нічого не знаю! — Е, тільки не прикидайтесь, куме, погляньте на себе, як ви од нього потовщали! — Присягаюся, кумасю, я нічого про млинець не знаю. Я такий голодний, що мені аж млосно від тої води. — Ну, не сперечаймось, не за тим сюди прийшли. Із'їли ви млинець, то й на здоров'я. А тепер не гаймося, ходімо. Мені здається, що вже грають.— І лисиця рушила, а ведмідь пішов слідом за нею. — Цікавий я знати,— бурчав він,— чи я таки проковтнув того млинця? У партезовській корчмі хлопці й дівчата вже давненько танцювали, коли ведмідь з лисицею прийшли туди. Зала була невеличка і вже повна. І так усіх не вміщала, а тут іще чужі танцюристи йдуть. Звісно, всі розсердились на них, як то буває, коли з чужого села приходять на музики. Ведмідь залюбки танцював, бо був добрячий танцюрист. Умів танцювати і сам навприсядки, й гуртом у колі, але сьогодні у нього ніяк не виходило: був важкий, як лантух, живіт, як подушка,— на кого налетів, кому на ноги наступив... Йому треба було багато місця, і він усюди заважав. Тоді хлопці порадилися та й кажуть цим двом: — Щоб ви не казали, ніби ми нечемні, даємо вам місце, добре собі танцюйте. Але після цього дайте місце нам, бо музики наші. — Добре,— згодився ведмідь і повів лисицю в танець. Тупав ліворуч і праворуч, крутився на всі боки, аж упрів, гикав, сопів, щось бурмотів. А лисичка крутилася легенько, як веретено, й приспівувала: Подаруйте шишку, Тто взнаєте лиску: Як висмикну віхоть, Нароблю вам сміху. Усі дивилися на неї й слухали, дівчата витягали з кишень печені шишки, і лисичка невдовзі нав'язала їх цілий вузол. Тоді, танцюючи, повернулася до хлопців та й співає: Коли ваша ласка, То дасте ще й м'яса. Як висмикну віхоть Нароблю вам сміху. Хлопці й собі не хотіли відставати од дівчат. Носили ковбаси й кров'янки, а далі напосілись на лисичку, щоб їх насмішила. Та лисичка звеліла заграти втретє й заспівала: Дайте тому, хто танцює, Пива, хай він посмакує: Як висмикну віхоть, Нароблю вам сміху. Наточили повний кухоль пива, поставили його на стіл до шишок і м'яса, а лисиця, як те забачила, крутнулася в танці, нахилилась до ведмедя й спритно висмикнула в нього ззаду солом'яний віхоть. Трудно собі уявити, що зчинилося тоді в корчмі. Вода виливалася з ведмедя, як із ставу, в якому прорвало греблю, і бризкала на всі боки. Хлопці й дівчата не потовпилися в двері і вискакували надвір вікнами. Лисичка в тому шарварку закинула клумак шишок і ковбас собі на спину, схопила кухоль із пивом та й шасть надвір — помчала до лісу як ошпарена. За кілька хвилин корчма обернулась на ставок, де плавав поміст із музиками. Ведмідь, весь мокрий, вибрався надвір останнім. — А, капосний ведмедю, ти нам зіпсував усю розвагу, ну, стривай же!— закричали хлопці, побачивши його. Похапали добрячі палиці й подались за нещасним ведмедем, а він тікав щодуху. Та йому таки добре перепало, тож скакав додому на трьох лапах і ревів од болю: — Ой, лишенько! Ой, дісталося ж мені! Тим часом лисиця біля Лавок ласувала ковбасою й кров'янкою, заїдала їх шишками, потім запила пивом і зробилася така гладка, наче набитий лантух. Розляглася й не поворухнеться. Почула здалеку ведмедів голос і подумала: «То я ще сьогодні добре додому доїду». Вивалялася в канаві, де була червона глина, і коли ведмідь надійшов ближче, лисичка як закричить: — Ой лишенько! Аж п'ять ран! Це вже моя остання година! Хоч би кум тут був, щоб попрощатись і за все йому подякувати. Добрий ведмідь почув той крик і плач, спинився, прислухаючись, ураз забув свій біль і загукав: — Кумасю, де ви? — Золотий кумцю, заради всього святого прошу вас, згляньтеся наді мною і не кидайте мене, я не можу й ворухнутися, візьміть на спину й однесіть додому, до нас на Пасек. Я знаю, що мені вже кінець, але діти мої будуть вам до смерті вдячні,— скиглила лисиця. Ведмідь прискакав до неї на трьох лапах і з жалем сказав: — Кумасю, кумасю, майте глузд, адже я сам ледве лізу. — Куме, куме, ви хоч лізете, а я, нещасна, вся скривавлена, отак мене побили, вся розпухла од биття, як бочка. Не кидайте мене, бідолашну, отут помирати, однесіть на узлісся,— розплакалася лисиця. — Та вгамуйтеся. Лізьте мерщій на спину,— забурчав ведмідь. Ведмідь мав добре серце, не міг чути плачу й голосіння, а надто жіноче пхикання було йому завжди неприємне. Присів він до землі, лисиця, напхана доброю їжею й питвом, як насипка, вилізла побитому й голодному кумові на спину і вмостилась там, як дома. Ведмідь з ношею, пересилюючи біль, поволі шкандибав через Лахце до лісу. Всі кістки в нього боліли, в кожному суглобі штрикало, зате лисиця сиділа на теплій ведмежій шкурі, наче на перині, пиво вдарило їй у голову, вона розвеселилася й затягла пісні: Битий небиту везе, Сам ледве повзе. Ведмедеві ще гуло в голові, палиці й каміння свистіли у вухах, та він почув пісеньку, спинився перевести подих та й питає: — Кумасю, ви співаєте? — Де там співаю, любий кумцю, то я приказую. Тільки не стійте, кваптеся, бо хутко вже й ранок. Он за Трга-новим уже світає. — Це правда,— кивнув ведмідь головою й рушив далі. Лисичка на хвилю замовкла, але їй було так добре, що вона довго не витримала й знов завела весело: Битий небиту везе, Сам ледве повзе. . Скоро в ліс довезе. — Кумасю, що ви співаєте?—зупинився ведмідь і спитався вже злісно. — Що чуєте, куме. Не баріться, поспішайте, бо вже світає, ось-ось зійде сонце, а ми ще плентаємося казна-де в полі, поки нас тут хтось схопить,— брехала лисиця, оком не моргнувши. «Мабуть, я недочув»,— подумав ведмідь і не сказав більше ні слова, а сам вирішив дослухатися. Піддав ходи, бо справді вже почало розвиднятись. Ноги в нього тремтіли, гнувся до землі, бо лисичка здавалась йому чимдалі важчою. Втішав себе, що скоро вже кінець дорозі,— попереду чорнів ліс. Та лисичку мов нечистий під'юджував, не могла всидіти мовчки на ведмежій спині, заспівала втретє: Битий небиту везе, Сам ледве повзе. Небита радіє, Бо вже ліс видніє. — Ах ти ж капосна!—закричав тут ведмідь на куму.— Ану злазь зараз же з моєї спини! — Що таке, куме?—злякалась лисиця, бачачи, що переборщила.— Я ж співаю для вас, щоб вам легше було йти,— давай викручуватись. — То ти, нечемо, ще й брехатимеш? Ведмідь враз став на задні лапи, й лисиця так скотилась з його спини, як клубок. Аж тепер він побачив, що вона здорова, як рись, ніде й сліду крові, ані шерстинка не скривавлена. Ой, як же він розлютився! Підскочив до лисички, вдарив її кілька разів з одного боку, з другого по писку та й каже: — А тепер, погана брехухо, геть мені з очей і з дороги. Довіку не хочу тебе бачити, ні чути. Скільки я через тебе натерпівся, а ти ще й кепкуєш з мене. Та й пішов решту шляху до Прантічок сам. Лисичка позбирала з землі вибиті зуби й з важкою, наче відро, головою насилу допленталася на Пасек. Відтоді ведмідь з лисицею не дружить. Стали запеклими ворогами, та так воно вже й довіку буде.