Текст:Чорноволосий принц
Була собі одна велика країна. В усіх людей тієї країни волосся було руде, тільки в єдиного ко¬ролівського сина чорне. По смерті батька мав він стати королем; але через те волосся піддані не могли його терпіти, і старий король заздале¬гідь боявся, що то буде з країною й сином, коли його всі отак ненавидять, та й став думати-гадати, чим би синові зарадити, і розпитував усіх, як би той чорний синів волос обернути на рудий. Один радив те, другий друге, третій казав так, четвертий інак; де яку мазь подобували, де яку олію, що тільки на світі була, і мастили й терли, натирали, полоскали його нещасливу голову, аж у жар хлопця кидало. Але все даремно. Принц таки зостався, як і був, чорнявий. Побачивши, що все пішло марно, дали бідній принцовій голові спо¬кій. Але старий король з дня на день гірш смутився й похмурнів, а син уже й на очі йому не смів потикатись. І так було дуже довго.
Коли це якось — хто б то міг подумати! — до королів¬ського палацу долинула чутка, що там і там, у тому й тому місті уміють волосся перетворити на яке тільки захочеш; але хто схотів би того, мусить туди прийти й чимало там пожити. Як дійшло це до короля, вирядив він туди сина на п’ять років, наказавши все чисто за¬пам’ятати, що йому там будуть радити. От подався принц до того міста, а там хтозна-що йому робили. Одне слово, минуло п’ять років, послав батько по нього служника, а в принца, як і колись, волос чорний-чорнісінький, то він соромився й додому вер¬татися; а потім зважився, й пішли.
Як уже чимало пройшли, принцові так схотілось пити. І спитав він служника, чи той не знає поблизу води.
— Та знаю,— каже служник,— ось-ось уже криниця, як не видно.
Незабаром дісталися до кринички. Але та криничка та була така глибока, що інакше не нап'єшся, хіба тільки як один за ноги другого триматиме і в неї опустить. Тут поганець-служник намислив зле та й каже прин¬цові:
— Стривайте, спершу я покуштую, і скажу вам, яка вода. Тільки ж добре держіть мене!
Принц потримав слугу за ноги, і той напився всмак.
— Ой,— каже,— й добра.
Прийшла й до принца черга. Та коли він висів униз головою, той поганець закричав:
— Ну, тепер ти в моїх руках! Або загинеш, або присягнешся, що довіку будеш мені служником, а мене визна¬єш за принца.
Що мав бідолашний принц робити? Заприсягся поган¬цеві і далі цілу дорогу й дома поводився, як служник. От прийшли до королівського палацу, батько й мати так зраділи, що син повернувся рудий волосом, а під¬дані мало на руках не носили фальшивого принца. А в того поганця душа все була не на місці; ніяк не йшло йому з думки: ану ж якось розпізнають, хто він і що. От він знов пустився на хитрощі й прикинувся хворим. Король і королева стурбувалися, що з ним. Наскликали лікарів, давали йому всілякі ліки та всі¬лякі зілля. А він, шельма, нічого не хотів у рот узяти, бо все те, мовляв, даремно. От якби послали його служ¬ника по воду до тієї кринички, про яку той добре знає; коли він її нап'ється, йому полегшає. А ту криничку та ходив стерегти один змій; ну, подумав собі поганець, піде зі світу принц і не стоятиме більше мені на заваді.
Хоч-не-хоч мусив бідолаха зараз-таки йти по воду. Він щасливо дійшов до кринички. А там став та й руки заломив:
— Ой, боже, боже! Який я нещасний, безталанний!
І заплакав, аж сльози покапали в криничку. А змій саме сидів у криничці, от одна сльоза й упала у змієве сліпе око, і воно прозріло. Тоді спитав змій принца, чого він так бідкається.
— Ох, так і так,— жалівся принц,— не знаю, як води набрати.
— Та не плач,— озвався знову змій з кринички,— спусти сюди збанок, то я тобі наберу.
Принц спустив порожній збанок, а змій подав йому повний.
Отак і додому повернувся. А коли несправжній принц напився тієї води, то став на ноги, мов нічого й не було. Та незабаром знов прикинувся хворим і сказав, що одужає хіба тоді, як служник приведе йому із скляного замку Флоріану. Довелось принцові знов іти в дорогу. Та ще йому й наказали, щоб поспішав якомо¬га і щоб без тієї панночки додому не вертався. Ішов він, сердешний, ішов, а йдучи все думав, до чого це він дожився, і що з ним далі буде. Коли бачить — аж іде через дорогу сила-силенна мурахів, та ще такою рівненькою гарною вервечкою, мов якесь військо. Він став і довго чекав, поки вони перейшли, бо шкода було їх топтати. Позаду всіх ішов великий мураш, з короною на голові. Він щиро подякував, що принц його підданих не скривдив, і сказав, що коли буде скрутно, хай тільки подумає про нього, мураша. Принц попрощався з мура¬хами та й пішов собі своєю дорогою.
За якийсь час дістався до березового гаю, аж бачить — дві пташки попалися в сільце, так і б’ються крильцята¬ми. Він підбіг, вийняв їх із сільця та й випустив на волю. Пташки весело защебетали й пообіцяли, що й вони йому в пригоді стануть.
От вийшов він з березового гаю, аж дивиться — поті¬чок, а на березі б'ється в піску рибка з перловою коронкою на голові. Він її взяв і вкинув у воду. Рибка хлюпнулася, а далі виткнула голівку в короні з води, подякувала йому щиро, що не дав їй загинути на тому піску.
— Знай,— сказала,— я ще тобі в пригоді стану,— знов хлюпнулася й пірнула під воду.
Довго ще блукав принц манівцями, аж поки засяяв перед його очима скляний замок, і він піддав ходи, щоб дістатися туди завидна. Підійшов до брами, коли там стоїть баба-яга з оголеним мечем на варті. Він їй чемно вклонився, вона ж на те привітання нічого, тільки стала його лаяти: чого це він сюди прийшов, та як наважив¬ся, та що вона зараз же йому голову зітне. Він, бідола¬ха, почав боронитись, кажучи, що сам ніколи б не прийшов сюди, але що там, мовляв, і там захворів один принц і сказав, що не одужає, поки не прийде Флоріана; ну, мене, мовляв, по неї й послали.
— Тоді інша річ,— одказує на те баба-яга.— Виходить, ти ні в чому не винний!— і повела його до замку.— Ну,— каже,— тепер спочинь, а завтра побалакаємо. Дала вона йому добре повечеряти й показала, де спати. Принц усмак попоїв, ліг спати й спав, як після ма¬ківки.
Рано приходить баба-яга з мечем у руці та й каже:
— Синку, не ти перший хочеш Флоріану взяти. Багато вже тут було таких, і я її всякому обіцяла, хто пого¬диться на роботу, що я загадаю. Але бачиш оцей меч? Всі склали під ним голови. То так я кажу й тобі: віддам Флоріану, віддам, як зробиш, що я загадаю. Та спершу добре подумай, бо як не зробиш, тут покладеш свою голову.
Принц бачить, що не жарти. Але що діяти? Без Флоріани йому й додому не вертайся. От він таки схотів спробувати щастя.
— Ну, добре, синку, добре,— покивала головою баба-яга.— Берися ж до роботи.
Та й пішла до комори. Коли виносить мірку маку й мірку проса і все зсипала докупи.
— Оце,— каже,— щоб до одної мачинки повибирав і щоб до вечора робота була зроблена.
Обернулася й пішла собі з мечем до брами.
— Ну й загадала ти мені,— каже сам до себе принц.— Чи хто чував про таку роботу!
І вже побоювався за свою голову. Але, на щастя, спав йому на думку той великий мураш з короною, тут спав на думку, а тут уже він і є, а за ним суне сила-силенна дрібних мурахів.
— Ну,— каже мурашиний король,— не бійся нічого, ми прийшли тобі на поміч. Ти тільки ходи по замку й подивляйся, а ми оце поперебираємо.
Не минуло й години, а в мурахів уже все було готове. Коли принц вернувся, їх немов водою змило, тільки лежала купа маку й купа проса. Як стало сонце заходи¬ти, пригналась баба-яга з мечем у руці — так, наче вже по принцову голову, та як побачила дві гарно викладені купи, подобрішала й каже:
— Добре,— каже,— добре, бачу, що справився. Тепер повечеряй і спочинь. Бо, щоб ти знав, це ще не все, завтра буде тобі друга робота.
Сердешний принц собі думав, що рано вже забере Фло¬ріану. А як почув таке, то відхотілось йому вечеряти, й цілу ніч не стулив він очей та все крутився з боку на бік.
Як тільки сонце стало сходити, баба-яга вже пригнала¬ся й поставила на столі дві склянки.
— Ти,— каже,— набери мені в оці склянки живої й мертвої води, хоч по краплині. Та гляди, щоб до вечора був з нею тут, а то покладеш голову під меч. Обернулася й пішла до брами вартувати.
Принц сушив собі голову над тим, що воно за жива й мертва вода та де і як її добути. Коли це чує, стукає хтось у вікно. Придивився, аж бачить там дві гарні пташки. Ті, що він із сільця визволив. От він мерщій відчинив вікно, а одна пташка й защебетала:
— Не бійся нічого, ми прийшли тобі на поміч і прине¬семо живої й мертвої води. Надвечір будемо вже тут. Схопилися на крила й полетіли у далекий край. Принц вийшов у садок і походжав там цілий день. Приходить, а пташки саме влетіли у вікно, зронили з дзьобів по краплині води, одна в одну, друга в другу склянку та й кажуть:
— От і є тобі те, чого баба-яга хотіла, а як вона спитає, де ти взяв, скажеш, що мертва вода — то сльоза з ока повішеного сина, а жива — то сльоза батька, що плаче за ним.
Випурхнули пташки, аж коли прийшла баба-яга, така сердита. Принц і показав їй живу й мертву воду й сказав, як пташки навчили. Баба-яга взяла склянки й похвалила принца, що добре справився. Але Флоріану ще таки не віддавала, бо мав він ще одну роботу їй зробити, вона її завтра загадає.
І знов принц майже не вечеряв і спав не спав, так його завтрашній день непокоїв.
Як стало сходити сонце, пригналась баба-яга й схопила його за руку.
— Ходи,— каже,— зо мною!
Так вона його вела, поки прийшли на берег моря. Тут баба-яга стала й каже:
— У це море впав мій золотий перстень. Або ти його до вечора дістанеш, або будеш без голови.
Та й покинула його там, а сама пішла вартувати до брами.
Сумний і невеселий ходив принц сюди й туди понад берегом моря. І не знав, чи його на дно піти, чи що його й робити. Коли це щось скинулося, й він оглянув¬ся. А то рибинка виткнула голівку з моря і на ній засяяла перлова корона.
От загадала вона всім рибам, щоб перешукали ціле море. Шукали вони, шукали з ранку до полудня, з полудня до вечора, та ніде не знайшли персня. І принц, і риб’яча королева стали вже тривожитися. Коли одна таки знайшла і припливла до королеви. Там викинула персня на берег і попливла собі.
Принц дуже зрадів, узяв перстень і мерщій подався до баби-яги.
— Твоє щастя,— забурчала стара,— твоє велике щастя! Принц усмак повечеряв і заснув міцним сном. А баба-яга не спала цілу ніч. Вона затопила в печі і пекла їм пиріг на дорогу. Рано-вранці збудила Флоріану. Та хутенько зібралася і взяла з собою склянки з живою й мертвою водою.
Як тільки поганець-служник уздрів красну панну, він умить одужав, а очі в нього так і грали. Але Флоріана раз поглянула на нього, а більше й бачити не хотіла, бо їй подобався лише її визволитель. Як помітив це фаль¬шивий принц, то дуже розгнівався і щоб якось не розкрились його хитрощі, покликав принца в сад та там його і вбив. Але йшла тудою Флоріана і як побачила, що принц мертвий, бризнула йому у вічі живої води — і він враз ожив. Ще й до того його чорний волос раптом обернувся на рудий. Тоді їй принц і розказав усе спо¬чатку, хто він є і як йому жилося.
Коли йде той поганець і хотів накинутися на королів¬ського сина. Але Флоріана бризнула йому у вічі мерт¬вої води — і його не стало.
Ой, яка ж тоді повсюди стала радість! Батьки обіймали свого дорогого сина і його гарну молоду. Справили ве¬сілля, і всі піддані раділи разом з ними.