Текст:Як маляр чорта малював
У далекім королівстві був собі химерний король. Полюбляв усякі чудні вигадки. Нудився, звісно. Якби не мав розумних радників, що за нього про все дбали, то було б йому не до вигадок. А так збиткувався над людьми, й ті мусили вдовольняти усі його забаганки, коли не хотіли розпрощатися з життям.
Якось уранці наказав король покликати свого двірського маляра та й каже йому: — Слухай, намалюєш мені чорта, та тільки такого, який він насправді, а не якусь твою вигадку. Дивись мені, щоб це був чорт з натури. Де хочеш, а знайди справжнього чорта. Бо як надумаєш мене обдурити, прощайся з життям! Що той маляр мав робити? Не будеш королеві суперечити, не скажеш, що не годен виконати королівського наказу. І чорта ніде не знайдеш, хоч обійди цілий світ. Прийшов маляр на обід додому геть знеможений. Узяв ложку та й поклав, так і не торкнувся страви. Жінка аж перелякалась: — Яка тобі, чоловіче, пригода? — Не питайся,— каже та тільки махнув рукою. — Може б, я тобі щось порадила чи допомогла? — Де там, ніхто мені не допоможе,— зітхнув він і, щоб дружина далі не розпитувала, підвівся з-за столу й пішов з дому. «Найкраще буде, коли люди мене не бачитимуть. Навіщо людям бачити мій клопіт?» Та й подався геть за місто, в поле. Ходив собі навмання по межах, коли бачить, іде йому назустріч мисливець. Принаймні так малярові здалося: зелений одяг, капелюх із зеленим пером. Коли придивився,— аж у того з правої холоші виглядає копито. Тут він і здогадався, кого здибав: чорта! «Тільки що ж мені такий чорт,— бідкався подумки маляр.— Якби я його таким намалював, що з того? Він-бо як людина, тільки ото кінське копито. Королеві я б не догодив. Не повірив би він, що я стрів справжнього чорта і намалював. Напався б на мене, що дурю його. От мов чую, як він каже, що чорт не такий, це б кожний взяв, намалював людину, тільки їй копито притулив. А тим часом чорт підступив до маляра та й став. Своїм чортячим звичаєм блискав очима, маніжився, бив копитом, певне, хотів налякати маляра. Той, одначе, й не думав лякатися, так був заклопотаний своєю бідою. — Та ти мене зовсім не боїшся? — продеренчав чорт. — Чого б я тебе боявся? Коли ти геть як людина,— каже маляр. — Дивись, щоб я тобі не показав, який я справді,— страхав чорт.— Бо з переляку вмреш. — Ну, це ти вже не на того напав, не сподівайся,— каже маляр.— Я зроду нікому кривди не зробив, чого ж мені тебе лякатися? — Ти ще скажеш, що хотів би мене справжнього побачити. — А таки й хотів би! Мені саме цього треба. — Овва! А навіщо?—здивувався чорт. — Я скажу тобі. Король наш — нелюд. Нема йому чого робить, то тільки й думає, як людей мучити. Завжди вишукує якусь капость, а ти, чоловіче, мучся. Королеві смішно, а той сердега аж плаче. А як не зробиш, що він загадав, накладеш головою. Отаке й мене спіткає, як не намалюю чорта таким, який він насправді. — Ну, коли так, то я тобі стану в пригоді,— мовив чорт.— Наладнуй полотно, а я буватиму в тебе щоразу з півночі до першої години. Отоді ти мене й малюй. Таким, як я насправді. Тільки не всього одразу, а частинами, шматок за шматком. — А чом ти не покажешся мені увесь одразу?— не втямив маляр. — Та я ж тобі вже казав, що дуже я страшний. Ти. може, й не помер би з переляку, бо нікому не зробив нічого злого, та рука б у тебе затремтіла, і ти не змалював би мене, як я є. Зробімо так: я показуватиму тобі щоразу частинку свого тіла, а ти намалюєш і прикриєш. Потім знов шматок, і ти знов намалюєш, що побачиш, й одразу прикриєш. Так помалу й намалюєш мене всього. — Нехай по-твоєму,— згодився маляр.— Я наладнаю полотно і вже цю ніч чекатиму на тебе. Чорт ще сказав, що все буде гаразд, і маляр веселіший вернувся додому. Жінка й собі легше зітхнула, що чоловік знов повеселішав. Видно, прогулянка пішла йому на користь, міркувала вона собі. І по вечері спокійно лягла спати, ні про що не думаючи. А маляр пішов до свого покою і в кожному кутку запалив свічку. Потім добре замкнувся. Бо ж чорт пройде кудою хочеш: крізь зачинене вікно й замкнені двері, а лк треба, то й крізь стелю. Цей чорт вибрав стелю. От вибило дванадцяту, і чує маляр, хтось над головою на горищі ніби в кеглі грає. А далі бах — щось із стелі на підлогу. Дивиться, аж то шмат чорта — роги й розкуйовджене волосся. Ну, маляр не барився, пензля в руки— і ось частина чортового образу вже на полотні. Намалював, прикрив — і тут-таки чортові роги з розкуйовдженим волоссям скочили на стелю, й на горищі знов хтось ніби кеглі поваляв. Далі стало тихо, маляр ліг і спав собі аж до ранку. Другого дня й опісля опівночі все було так само. Тільки зі стелі падало до малярової кімнати щораз дещо інше: лоб, очі, вуха, потім ніс, рот і борода, далі руки, ноги і нарешті хвіст. Бо без хвоста чорт не чорт. І маляр щоразу тільки намалює що, то зараз і прикриє все гарненько. Останньої ж — десятої ночі як намалював він хвоста, то хтось раптом задув свічки в кімнаті, стало темно, і в покої щось продеренчало: — Ну, майстре, тепер добре виспись, а на ранок однесеш мій портрет королю. Ото втішиться, ха-ха! Матиме радість. — А що як ні? Тоді накладу головою. Чи не краще мені десь дременути? Щоб знати, що з усього вийде, я повинен передусім подивитися картину,— і маляр хотів був запалити свічку. — Не смій! — обізвався чорт.— Навіщо тобі дивитись на таке страшило? Я б тобі тоді снився ще не одну ніч. А воно тобі ні до чого. Ото зараз візьми та скрути свою картину, а завтра як прийдеш до замку, повернися спиною до трону, перекинь картину за голову, тримай угорі й так розгортай. А далі все буде як належить. Сам побачиш, що я тобі не збрехав, що ти намалював мене таким, який я насправді є. Отож не бійся, живий будеш. — Бачу, що ти мені добра зичиш,— каже вдячно маляр та й згорнув картину.— Дякую, що допоміг, та скажи, скільки я тобі винен. — Нічого ти мені не винен! Як почув я від тебе, який ваш король, то залюбки став тобі в пригоді. — А я б залюбки тобі віддячив. — Про те не клопочися,— засміявся чорт,— я своє матиму. Останні слова маляр почув ніби вже здалеку, звідкись згори. Знов хтось над головою начебто пограв у кеглі, і малярові стало шкода, що чорт більше вже не прийде. От виспався він добре і вранці пішов із своєю картиною до замку. Вартовий і челядь знали, чого він прийшов, і мерщій завели його до короля. Маляр низько вклонився: — Ваша величність, я виконав ваше завдання, намалював чорта таким, як він є. Як ви хотіли. — Мабуть, не дуже він на себе схожий,— пробурчав король.— Покажи, нехай побачу, чи ти мені не збрехав. — Бога ради, краще не дивіться на це малювання,— налякався маляр.— Бо не витримаєте його вигляду. — Еге, та ти хитрий пташок! Хочеш мене балачками залякати. Не базікай, мерщій розгорни свій витвір,— не вгавав король. Ну, як так, то нехай буде й так. Король є король. Повернувся маляр спиною до трону, перекинув картину через голову, і тут король побачив справжню чортову подобу. — Брр, яке страховисько! І то було все, що король зміг сказати. Витріщив очі, задихнувся, упав з трону й більше не встав. І тут кімната захиталась від страшного реготу. Маляр добре знав, хто то сміється. Вже ж не хто, як чорт, що допоміг не тільки малярові, а й усьому королівству. З того часу всі в тім краю жили радісно й щасливо. Ніхто вже не боявся за свою долю, бо новий король був розумний, дбав про добробут своїх підданих, і ніколи йому не спало на думку отак бавитись!