Чарівна дудка

Материал из свободной русской энциклопедии «Традиция»
Перейти к: навигация, поиск

Давно воно було чи недавно, так чи не так,– тепер уже достеменно ніхто й не знає. Ну, от розкажемо ми те, що діди розказували своїм онукам, а онуки – своїм онукам. Жили колись в одному краю люди в згоді та в злагоді. Землі багато, всюди вільно – одне одному не заважали, а прийде до кого біда – одне одному допомагали, біду перемагали. Та ось унадився звідкілясь літати в той край страшний змій. Почав він літати, людське добро хапати, собі в зміїне лігво тягати. Поназносив добра – дівати нікуди! Надумав тоді він собі хороми будувати. Та сам працювати і не вміє, і лінується. Не звик змій трудитися. Почав він людей ловити, у своє зміїне царство носити. Наловить людей і примушує їх хороми будувати, глибокими ровами обкопувати, високими насипами обсипати, густою огорожею обставляти. А слугам своїм – цівунам та гайдукам (панським прикажчикам та слугам) – накази дає людей не жаліти, бити їх, карати. Працюють люди на змія щодень і щоночі, працюють, бідують, гірку долю проклинають, передчасно помирають. А змій усе нових людей хапає. Набудував він собі людською працею силу-силенну хоромів, проклав між ними дороги, наставив парканів-огорож. Пухнуть люди з голоду, мруть, як мухи. І щодалі, то гірше: нема порятунку від змія. Та ось постарів змій, знесилів і лежить, наче дохлятина, не може більше людей і їхнє добро хапати. Тим часом змієві слуги – цівуни і гайдуки – самі панами поставали й почали із змієвих хоромів розлазитися, за людьми ганятись. І стало людям од панів ще гірше, як од одного того дохлого змія. Ніде од них не сховаєшся: заполонили вони увесь край. А щоб не бути на людей схожими, понавигадували собі пани різних нових імен та прізвищ. Хто назвав себе Вовком, хто Ведмедем або іншим звіром, хто Шулікою, Вороною, а хто якимсь деревом. От звідкіля й повелися пани Вовк, Свинський, Дубинський… Простих же людей тепер вони інакше як бидлом і не називали. Служать люди дохлому змієві, служать панам, останнє їм віддають, а самі в голоді та в холоді за працею світа не бачать. Отак і живуть. Одні помирають, інші народжуються, а полегкості нема ніякої. І ніхто не знає, що робити, аби життя змінити. Та ось народився у тім краю хлопчик. Був він страшенно немічний: як занепав змалку, то ніяк і видужати не може. Такий вдався кволий, що навіть пани його не чіпають, на панщину не ганяють: нікому до нього немає діла. Виріс він, у літа ввійшов, а все тільки з дітьми гуляє, як маленький. І назвали його люди Іванком Простачком. Сидить Іванко Простачок узимку на печі, трісочками, мов цяцьками, грається, а влітку пісок на призьбі пересипає. Заблукали якось у те село, де мешкав Іванко Простачок, три старці-подорожні. Куди не зайдуть – усюди порожньо, ні живої душі: усіх пани на роботу повигнали. Вгледіли старці на призьбі Іванка і зайшли на його подвір'я спочити. Сіли, відпочили, люльки тютюном набили. Помацали в кишенях – та ні в кого кресала нема, щоб вогонь викресати. Просять старці в Іванка вогню. Пішов Іванко до хати, набрав з припічка жару й виніс старцям. Закурили старці люльки, подякували Іванкові й питають, що він вдома робить. – Пісок на призьбі пересипаю,– відказує Іванко.– Бо все одно, що не роби, то на панів піде. Вислухали старці Іванка, головами покивали, потім ліри взяли та гучно заграли. Перший раз заграли – великий розум Іванкові дали. Другий раз заграли – талант до слова й музики дали. Третій раз заграли – на панів у серці гнів нагнали. Пішли старці, а Іванко відчуває, які ясні стали його думки, який гнів на панів спалахнув у серці… Заходився він за діло братись, у світ лаштуватись. Змайстрував дудку-веселинку та так заграв, що не тільки люди – звірі й пташки заслухались. І почав Іванко поміж людей ходити, на чарівній дудці грати, правду про змія та його слуг розказувати. Почали людям очі розкриватися, побачили вони, що велика кривда на світі живе – одні панують, а інші горюють, одні багатства незлічені не мають, а інші з голоду помирають. І де не пройде Іванко,– люди там розуму од нього набираються, за вила й сокири хапаються та з лихими панами змагаються. Думають пани, гадають, як Іванка зі світу зжити. Почали вони військо збирати, Іванка шукати. Почують голос на сході – шасть туди. Шаблі дзвенять, списи, як ліс, стирчать, гармати, як грім, гримлять, а Іванка ніде не видно. Спиняться пани з військом, слухають, стоять. Аж раптом чують голос на заході – Іванкова дудка грає, людей навчає, на велику битву підіймає. Тільки луна йде-гуляє від села до села, від краю до краю. Вдаряться пани на захід. Коні, як вихор, мчать, шаблі дзвенять, гармати стріляють, а де Іванко – не знають. І відтоді змієвим слугам ні вдень, ні вночі нема спокою. Як тільки дудку почують, то зразу мороз у них по шкірі пройде, бо чекають вони собі лиха, як віл довбні. Дудка ж свистить, дудка грає, луна далеко по світу лунає, людей збирає. Ту луну ні зловити, ні з гармат не вбити. Всюди вона собі шлях прокладає, ніяких кордонів не знає. Грає дудка, грає, а прийде час – усіх панів познищує.